Науково-практичний семінар з проблем відповідальності перевізника за договором перевезення пасажира та багажу морським транспортом у міжнародному сполученні

Двадцять третього травня 2016 року на кафедрі цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова відбувся науково-практичний семінар з проблем відповідальності перевізника за договором перевезення пасажира та багажу морським транспортом у міжнародному сполученні. Як доповідач виступила аспірантка кафедри Тетяна Ілюшина (науковий керівник:  кандидат юридичних наук, доцент, Заслужений працівник освіти України, доцент кафедри загальноправових дисциплін та міжнародного права ОНУ імені І.І. Мечникова Є.Д. Стрельцова).

IMG_8075

Доповідач звернув увагу на те, що  у сучасних умовах інтенсивних міжнародних інтеграційних процесів в економічній сфері важливу роль відіграє транспорт. Міжнародні перевезення виступають сполучною ланкою між економіками держав, окремих регіонів і континентів, забезпечуючи активний розвиток міжнародної торгівлі і переміщення людей. Морський транспортний комплекс є багатофункціональною структурою, що задовольняє потреби національної економіки у транспортному забезпеченні.

На сьогоднішній день виконання міжнародних пасажирських перевезень в Україні можливо тільки за умови відповідності технічного морехідного стану судна-перевізника технічним нормам, а також відповідності інфраструктурної системи морських портів і пасажирських вокзалів експлуатаційним нормам. При цьому Кабінет Міністрів України визначив спеціалізацію морських портів України. Це закріплено розпорядженням Кабміну № 548 від 11 липня 2013 року.

Доповідач зазначив, що в українському законодавстві основними нормативно-правовими актами, що визначають підстави і межі відповідальності перевізника за договором перевезення пасажира та багажу морським транспортом, є Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) та Кодекс торговельного мореплавства України (далі – КТМ України). Фактично, переважна кількість відповідних норм КТМ України відповідає основним принципам, які закладені в міжнародно-правовому акті в сфері пасажирських перевезень, а саме – Афінській конвенції про перевезення морем пасажирів та багажу 1974 року, в редакції лондонських протоколів 1976, 1990 і 2002 років (далі – Афінська конвенція 1974 року), до якої Україна приєдналася в 1994 році.

IMG_8076

Доповідач звернув увагу на те, що саме зазначена конвенція дає детальне визначення поняття «міжнародне перевезення», під яким розуміється перевезення, при якому відповідно до договору перевезення місце відправлення і місце призначення розташовані в двох різних державах або в одній державі, якщо відповідно до договору перевезення або передбаченим рейсом проміжний порт заходу знаходиться в іншій державі. Було також відзначено, що ЦК України та КТМ України не містять чіткого розмежування понять “перевезення” і “міжнародне перевезення” (на відміну, наприклад, від Кодексу торговельного мореплавства Російської Федерації).

Кандидат юридичних наук, доцент В.В. Валах зауважила, що ключовим моментом є те, що зазначені нормативно-правові акти презюмують наявність вини перевізника у разі розгляду справ про настання відповідальності. ЦК України, в Главі 64, передбачає підстави відповідальності перевізника.

Доповідач зазначив, що тотожні за змістом підстави відповідальності перевізника містяться і в КТМ України, але вони стисло викладені в одній статті. Отже, до підстав цивільно-правової відповідальності перевізника за договором перевезення пасажира та багажу морським транспортом закон відносить: порушення зобов’язань, що випливають із договору перевезення; затримку відправлення пасажира; порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення (зазначена підстава з невідомих причин взагалі відсутня в КТМ України, в той час як ЦК України чітко вказує на зобов’язання перевізника в зазначеному випадку сплатити штраф пасажиру в разі, якщо він не доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров’ю пасажирів, або інших обставин, що не залежать від перевізника); втрату, недостачу, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти (ця підстава також закріплена в ч. 2 ст. 193 КТМ України і покладає майнову відповідальність на перевізника, якщо він не доведе, що нестача, пошкодження або прострочення в доставці сталися не з його вини. Проте ЦК України чітко вказує часові обмеження відповідальності перевізника в цьому випадку, наприклад, з моменту прийняття вантажу, багажу, пошти до перевезення і до видачі одержувачу); шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира (ЦК України в зазначеному випадку відсилає до положень Глави 82 в питанні відшкодування шкоди, а КТМ України передбачає настання відповідальності перевізника тільки за умови, що подія, в результаті якої було завдано шкоду, сталася під час перевезення і була наслідком вини або недбалості перевізника, його працівників, агентів, які діють в межах своїх службових обов’язків).

IMG_8079

Кандидат юридичних наук, доцент О.В. Толкаченко припустила, що різниця в обсязі та повноті правового регулювання підстав відповідальності морського перевізника за договором перевезення пасажира та багажу зумовлена ​​тим, що ЦК України регламентує загальні правила перевезення усіма без винятку транспортними засобами, в той час як КТМ України має спеціальний напрям регулювання. Крім того, чинне законодавство не містить єдиного підходу до визначення умов настання несприятливих майнових наслідків у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язань з боку перевізника за договором морського перевезення пасажирів.

Учасники науково-практичного семінару зійшлися на думці, що в кожному окремому випадку презюмується вина морського перевізника, але стосовно різних видів порушень даного договору законодавець встановлює відмінні один від одного умови настання відповідальності.

Доповідач зазначив, що важлива і правова регламентація меж відповідальності перевізника за договором перевезення пасажира та багажу морським транспортом. У КТМ України, у ст. 194, закріплено положення про встановлення максимальної межі майнової відповідальності перевізника в разі смерті чи каліцтва, заподіяних пасажиру. У разі смерті пасажира або ушкодження його здоров’я відповідальність перевізника ні в якому разі не може перевищувати 175000 розрахункових одиниць у відношенні перевезення в цілому. Відповідальність перевізника за втрату або пошкодження каютного багажу ні в якому разі не перевищує 1800 розрахункових одиниць на пасажира у відношенні перевезення в цілому. Таким чином, був зроблений висновок про закріплення принципу обмеження відповідальності морського перевізника. При цьому Афінська конвенція 1974 року при визначенні вищих меж використовує валюту “франк”, яка повинна конвертуватися в еквівалент золота 900-ї проби. З огляду на те, що спірна справа між перевізником і пасажиром може розглядатися як в українській, так і в зарубіжній судовій інстанції, можуть виникнути труднощі з еквівалентною конвертацією валюти, з оглядом на її цінову нестабільність і коливання.

У підсумку доповідач дійшов висновку, що необхідність в детальній правовій регламентації відповідальності перевізника за договором перевезення пасажира та багажу морським транспортом очевидна, оскільки пріоритетом договору є безпека пасажирів і збереження їх майна. Однак, чинне українське законодавство має певні недоліки, до яких можна віднести, наприклад, відсутність спеціальних правил, що стосуються порядку оформлення фактів вчинення з боку перевізника таких правопорушень, як прострочення видачі багажу, а також затримка відправлення судна або прибуття судна в пункт призначення із запізненням.

У зв’язку з цим в законодавстві слід передбачити складання перевізником у всіх перерахованих випадках, на вимогу пасажира, комерційного акта, який фіксував би допущене з боку транспортної організації порушення та служив процесуальним доказом скоєного правопорушення.

Доповідачем зроблено висновок про те, що зараз в законодавчій системі України відсутній спеціалізований підзаконний нормативно-правовий акт, який би міг здійснювати детальне регулювання перевезення пасажирів і багажу саме морським транспортом. Такий акт зміг би конкретизувати умови перевезення різних категорій громадян морським транспортом, встановити чіткі вимоги до правил внутрішнього розпорядку суден, регламентувати вичерпний перелік послуг, які необхідно надавати пасажирам.

Існування такого нормативно-правового акту дозволило б деталізувати умови і межі відповідальності морського перевізника, ввести нові підстави її настання (наприклад, підстави передбачають відповідальність перевізника за скасування передбаченого розкладом рейсу, за ненадання раніше оголошених послуг пасажиру, який знаходиться на борту морського пасажирського судна, за перевезення пасажирів на судні, що знаходиться в неморехідному стані). Зазначений документ дозволив би уникнути можливих ускладнень і протиріч в процесі розгляду справ про відповідальність перевізника за договором перевезення пасажирів і багажу морським транспортом.

Інформацію підготувала:  Т. Ілюшина

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ СЕМІНАР З ПРОБЛЕМИ СПЕЦКОНФІСКАЦІЇ МАЙНА

П’ятнадцятого квітня 2016 року кафедра цивільно-правових дисциплін і кафедра кримінального права, кримінального процесу та криміналістики економіко-правового факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова провели спільний науково-практичний семінар, присвячений питанням, пов’язаним із введенням в дію Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання рекомендацій, які містяться у шостій доповіді Європейської комісії про стан виконання Україною Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, стосовно удосконалення процедури арешту майна та інституту спеціальної конфіскації» від 18.02.2016 р. № 1019-VIII.

У семінарі взяли участь викладачі та аспіранти зазначених кафедр, а також студенти 3-го курсу денної форми навчання спеціальності «Правознавство».

Відкрила семінар завідувачка кафедри цивільно-правових дисциплін, доктор юридичних наук, професор І. С. Канзафарова, яка пояснила, чому саме в цей час було ініційовано проведення такого заходу.

З доповідями на семінарі виступили: кандидати юридичних наук, доценти, доценти кафедри кримінального права, кримінального процесу та криміналістики Т. О. Павлова та О. М. Миколенко; старші викладачі кафедри цивільно-правових дисциплін М. С. Федорко та Є. М. Корнеєва.

В обговоренні доповідей взяли участь: завідувач кафедри кримінального права, кримінального процесу та криміналістики, кандидат юридичних наук, доцент І. А. Дришлюк; кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін, заступник декана економіко-правового факультету Л. М. Зілковська; кандидат юридичних наук, професор, декан економіко-правового факультету В. І. Труба та ін.

Т. О. Павлова у своїй доповіді зосередила увагу на правовій природі спецконфіскації як форми державного реагування на злочин.

Т. О. Павлова
Т. О. Павлова

Зокрема вона зазначила, що у чинному Кримінальному кодексі України (далі — КК України) поняття конфіскації майна розуміється в двох аспектах: як додатковий вид кримінального покарання (розділ X Загальної частини КК України) та як інший захід кримінально-правового характеру — спеціальна конфіскація (розділ XIV Загальної частини КК України).

Конфіскація майна як додатковий вид кримінального покарання полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються (ч. 1 ст. 59 КК України). Поняття спеціальної конфіскації як іншого заходу кримінально-правового характеру передбачено в ст. 961 КК України. Воно зазнало суттєвих змін на підставі Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання рекомендацій, які містяться у шостій доповіді Європейської комісії про стан виконання Україною Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, стосовно удосконалення процедури арешту майна та інституту спеціальної конфіскації» від 18.02.2016 р. № 1019-VIII (далі — Закон України від 18.02.2016 р.).

Поняття спеціальної конфіскації як іншого заходу кримінально-правового характеру фактично дублює поняття конфіскації майна, закріплене у ч. 1 ст. 59 КК України, з тією різницею, що конфіскація майна як додатковий вид покарання застосовується до майна, яке знаходиться у власності засудженого, а спеціальна конфіскація, відповідно до ч. 1 ст. 962 КК України, застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно: 1) одержані внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна; 2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення; 3) були предметом злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, — переходять у власність держави; 4) були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Аналіз норм Особливої частини КК України свідчить про те, що законодавець Законом України від 18.02.2016 р. виключив спеціальну конфіскацію із санкцій, тим самим цей захід перестав підсилювати каральний вплив кримінальних покарань, а може застосовуватися також поряд з іншими заходами кримінально-правового характеру — у разі, коли особа не підлягає кримінальній відповідальності у зв’язку з недосягненням віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, або неосудністю, або звільняється від кримінальної відповідальності чи покарання з підстав, передбачених КК України, крім звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ч. 3 ст. 962 КК України).

Отже, законодавець передбачив ст. 59 КК України та ст.ст. 961, 962 КК України у різних розділах Загальної частини КК України, прагнучі закріпити конфіскацію майна та спеціальну конфіскацію як різні форми державного реагування на злочин (суспільно небезпечне діяння), але при цьому фактично не проводить між ними суттєвої змістовної різниці, трактуючи конфіскацію майна та спеціальну конфіскацію як «примусове безоплатне вилучення».

 О. М. Миколенко розповіла про забезпечення спеціальної конфіскації заходами кримінального процесуального характеру.

О. М. Миколенко
О. М. Миколенко

Зокрема вона зазначила, що законодавець у ст. 170 КПК України допускає, з метою забезпечення спеціальної конфіскації та конфіскації майна як виду покарання, арешт майна.

Арешт майна — тимчасове позбавлення за рішенням слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав або розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину; підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи; для забезпечення цивільного позову; стягнення з юридичної особи одержаної неправомірної вигоди; можливої ​​конфіскації майна.

Основним завданням арешту майна, як заходу забезпечення кримінального провадження, є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі або відчуження.

Слідчий, прокурор повинні вжити необхідних заходів з метою виявлення і розшуку майна, на яке може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, в тому числі — шляхом витребування необхідної інформації у Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, отриманими від корупційних та інших злочинів, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб.

Арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або третьої особи при наявності достатніх підстав вважати, що воно підлягає спеціальній конфіскації у випадках, передбачених КК.

Арешт накладається на майно третьої особи, якщо вона придбала його безкоштовно або за вищу або нижчу ринкову вартість і знала або повинна була знати, що таке майно відповідає ознакам, зазначеним у пунктах 1–4 ч. 1 ст. 962 КК України.

Арешт, як захід забезпечення кримінального провадження, застосовується на підставі ухвали слідчого судді або суду, за винятком випадків, передбачених КПК.

У невідкладних випадках і виключно з метою збереження речових доказів або забезпечення можливої конфіскації чи спеціальної конфіскації майна у кримінальному провадженні щодо тяжкого чи особливо тяжкого злочину, за рішенням Директора Національного антикорупційного бюро України (або його заступника), погодженим прокурором, може бути накладено попередній арешт на майно або кошти на рахунках фізичних або юридичних осіб у фінансових установах. Такі заходи застосовуються строком до 48 годин. Невідкладно після прийняття такого рішення, але не пізніше ніж протягом 24 годин, прокурор звертається до слідчого судді із клопотанням про арешт майна.

Арешт може бути накладений у встановленому КПК порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна.

Не може бути арештовано майно, якщо воно перебуває у власності добросовісного набувача, крім арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів.

Заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна.

Заборона використання житлового приміщення особам, які на законних підставах проживають у такому житловому приміщенні, не допускається.

Згідно із ст. 100 КПК, питання про спеціальну конфіскацію вирішується судом при ухваленні судового рішення. У разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається відповідно до статей 171–174 КПК.

Учасники семінару
Учасники семінару

М. С. Федорко дала характеристику спецконфіскації як підстави припинення права власності.

Зокрема вона зазначила, що формальною підставою для появи в Україні інституту спеціальної конфіскації став Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» № 222-VII, прийнятий 18.04.2013 р. (вступив в силу 15.12.2013 року).

Надалі механізм спеціальної конфіскації змінювався. Останні зміни було внесено Законом від 18.02.2016 р.

Спеціальна конфіскація (далі — СК) вже давно застосовується в більшості інших країн, поступово замінюючи собою загальну конфіскацію. До таких країн належать, наприклад: Австрія, Азербайджан, Білорусь, Бельгія, Болгарія, Угорщина, Німеччина, Греція, Грузія, Данія, Литва, Португалія, Російська Федерація, Туреччина, Франція, Чилі, Швеція, Швейцарія, Естонія.

Є країни, де загальна конфіскація паралельно існує зі спеціальною конфіскацією (наприклад, у Франції, в деяких країнах СНД).

Застосування СК також передбачено Директивою Європейського Парламенту та Ради від 3 квітня 2014 року № 2014/42/ЄС «Про заморожування і конфіскації засобів вчинення злочинів і доходів, одержаних злочинним шляхом в Європейському Союзі».

Аналізуючи спецконфіскацію як підставу припинення права власно­сті, доцільно буде її розглянути в порівнянні із загальною конфіскацією. Спільним між ними є те, що держава (і в одному, і в іншому випадку) безоплатно вилучає у особи майно на підставі рішення суду.

Відмінності проявляються у таких характеристиках.

  1. За суб’єктами, у яких вилучається майно: загальна конфіскація застосовується до майна тільки засудженого; спецконфіскація може бути застосована до майна як особи, що вчинила злочин, так і до майна третіх осіб (у певних випадках).
  1. В залежності від значення джерела і характеру набуття майна: при загальній конфіскації вилучається майно, що належить на праві власності засудженому, незалежно від того, коли, яким чином воно було набуте, і незалежно від того, пов’язане чи ні це майно будь-яким чином з вчиненим злочином (тому конфіскація розглядається як міра покарання); при спецконфіскації, згідно зі ст. 962 КК, підлягає вилученню тільки майно, яке так чи інакше пов’язане з вчиненням злочину. Вказана стаття конкретизує такий зв’язок майна зі злочином, а саме: доходи від злочину, предмет злочинної діяльності, знаряддя скоєння злочину. Тобто метою спецконфіскаціі є позбавлення злочинця або особи (третьої особи), яка знала про зв’язок майна зі злочином, зазначеного майна. У цій частині спецконфіскація відповідає міжнародній концепції спецконфіскації і, у порівнянні із загальною конфіскацією, забезпечує справедливу рівновагу між інте­ресами суспільства і правами окремої людини, оскільки дозволяє вилучати всі активи (доходи), отримані в результаті вчинення злочину, і при цьому законно набуте майно не вилучається.
  1. В залежності від обсягу майна, що вилучається: при загальній конфіскації відсутня можливість вилучення майна, що було використано, перетворено в інше майно; при спецконфіскації, у разі якщо гроші, цінності або інше майно були повністю або частково перетворені в інше майно, то останнє підлягає вилученню. Якщо конфіскація грошей, цінностей та іншого майна неможлива в результаті їх використання або неможливості виділення з набутого законним шляхом майна, або відчуження, або з інших причин, суд виносить рішення про конфіскацію грошової суми, що відповідає вартості такого майна. Вважаємо, що на практиці це може виявитися істотною прогалиною, тому що практично неможливо в повній мірі дове­сти, що, наприклад, саме ці діаманти або машина були куплені на гроші, отримані злочинним шляхом.
  1. В залежності від можливості вилучення майна у третьої особи: при загальній конфіскації відсутня процесуальна можливість вилучення майна, яке пов’язане зі злочином або отримано в результаті його вчинення, проте на момент винесення вироку передано третій особі; при спецконфіскації, відповідно до п. 4 ст. 962 КК, майно, передане особою, яка вчинила злочин (суспільно-небезпечне діяння), третій особі, може бути конфісковано. Але у третьої особи можна вилучити майно тільки за умови встановлення в судовому порядку на основі достатніх доказів того, що третя особа знала або повинна була знати про зазначені в п. 4 ст. 962 КК обставини, тобто про обставини «пов’язаності» набутого майна зі злочином.
Учасники семінару
Учасники семінару

Слід зазначити, що 3-й абзац п. 4 ст. 962 КК встановлює, що «спеціальна конфіскація не може бути застосована до майна, яке перебуває у власності добросовісного набувача». Таким чином, КК оперує категорією «добросовісний набувач», яка є цивільно-правовою.

Аналіз відповідних норм Цивільного та Кримінального кодексів дозволяє дійти висновку про відмінність підходів щодо сутності цієї категорії. У статті 388 Цивільного кодексу добросовісність визначається, виходячи з факту обізнаності набувача про те, що відчужувач не має права здійснювати таке відчуження, в той час як в Кримінальному кодексі добросовісність набувача пов’язується з його обізнаністю про причетність відчужуваного майна до злочину.

Подібними критеріями добросовісності третьої особи оперує Директива Європейського Парламенту та Ради від 3 квітня 2014 року № 2014/42/ЄС при визначенні можливості спеціальної конфіскації у третьої особи, де, зокрема, йдеться про розумне припущення, що майно могло бути набуте в результаті доходів, одержаних злочинним шляхом, оскільки вартість майна не відповідає розміру офіційного доходу. Оскільки на основі зазначеної Директиви розроблялися норми про спецконфіскацію в Україні, подібний підхід до категорії добросовісності набувача був відтворений у Кримінальному кодексі.

Є. М. Корнеєва дала характеристику спецконфіскації з позицій захисту права власності. Зокрема вона звернула увагу на таке.

Перший протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у ст. 1 («Захист власності») встановлює: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства, і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права». Проте зазначені положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за кори­стуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Позбавлення права власності не може бути передбачене національним законом, якщо такий закон суперечить загальним принципам міжнародного права, серед яких важливим є принцип, закріплений у ч. 2 ст. 17 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна».

Питання так званої розширеної конфіскації, яку у нас називають спеціальною, регулює 42-а Директива ЄС, згідно з якою не можна забрати в режимі розширеної або спеціальної конфіскації майно до рішення суду.

Не можна забирати майно у третьої особи, яка є добросовісним набувачем. Тобто якщо людина чесно купила майно, заплатила чесні ринкові гроші, вважається, що вона придбала цю власність добросовісно. Поряд із цим, доки людину суд не визнав корупціонером, у неї не можна забрати майно. Це базовий принцип права власності в усьому світі.

Відповідно до законодавства ЄС, аби захистити свій статус добросовісного (bona fide) покупця, третя сторона має здійснити додаткові кроки з комплексної перевірки (due diligence), і він/вона можуть стикатися з ризиком втручання правоохоронних органів там, де він/вона купили свою власність нижче від ринкової ціни, чи коли він/вона могли підозрювати, як розумний спостерігач, що власність могла бути результатом злочину.

Відповідно до частин четвертої і шостої ст. 41 Конституції України, «ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом».

Закон про спецконфіскацію майна визначає треті особи, майно яких може бути арештовано, як особи, що отримали чи придбали у підозрюваної, обвинуваченої чи засудженої особи майно безоплатно або в обмін, на суму значно нижчу ринкової вартості або знали чи повинні були знати, що мета такої передачі: отримання доходу від майна, здобутого внаслідок вчинення злочину, приховування злочину та/або уникнення конфіскації. Аналізуючи наведене визначення, ми бачимо, що треті особи — це фактично сторони цивільних правовідносин: покупець, обдарований тощо.

Положення зазначеного Закону фактично нівелюють принцип правомірності правочину. Відповідно до ч. 1 ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Але згідно зі змінами, яких очікує КПК, слідчий, фактично, буде брати на себе повноваження суду і без судового розгляду визначати, чи дійсний цей правочин, чи ні.

Крім того, яким чином слідчий буде поділяти у своїй уяві майно на таке, що належить добросовісному набувачеві, і таке, яке не перебуває у володінні добросовісного набувача?

Вважаємо, що застосування інституту спецконфіскації у запропонованому законодавцем вигляді може призвести до порушення прав громадян.

Автори інформації:
Т. О. Павлова, О. М. Миколенко,
  М. С. Федорко, Є. М. Корнеєва

Засідання студентського наукового гуртка з трудового права та права соціального забезпечення

Дванадцятого квітня 2016 р. відбулося чергове засідання студентського наукового гуртка з трудового права та права соціального забезпечення за темою: «Державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю та охорону праці на виробництві».

Під час засідання наукового гуртка
Під час засідання наукового гуртка

У засіданні гуртка, крім його керівника – кандидата юридичних наук, доцента О.М. Потопахіної та студентів, також взяли участь старші викладачі кафедри цивільно-правових дисциплін О.В. Байло і М.А. Гора.

Одним із найважливіших інститутів трудового права, без сумніву, є інститут охорони праці, який при переході до ринкових умов господарювання є одним із найвразливіших у системі трудового права.

Під час засідання наукового гуртка
Під час засідання наукового гуртка

Існуюча в Україні система перевірки безпеки праці потребує удосконалення та приведення її до міжнародних стандартів. Україні потрібно нині вивчати досвід розвинених європейських країн та впроваджувати в своє законодавство докорінні зміни, які дозволять уникнути негативних наслідків у процесі виробництва. Тільки таким чином Україна зможе гарантувати працівникам безпеку виробництва і покращити економічні показники.

Під час засідання наукового гуртка
Під час засідання наукового гуртка

Студентство завзято прониклося проблематикою наукового гуртка. Студентами економіко-правового факультету були підготовлені доповіді за різною тематикою, зокрема значна увага була приділена: питанням міжнародних гарантій безпечних та здорових умов праці; аналізу законодавства європейських країн; проблемам правового регулювання відповідальності за порушення законодавства про працю; вивченню новел проекту Трудового кодексу України з означеної проблематики.

Після засідання наукового гуртка
Після засідання наукового гуртка

Окремо було акцентовано увагу на здійсненні громадського та державного контролю за дотриманням законодавства про працю та охорону праці на виробництві. В ході дискусії обговорювалися: правовий статус, ефективність діяльності та повноваження органів державної влади, що здійснюють державний нагляд за дотриманням законодавства про працю та охорону праці; правовий статус органів, що здійснюють громадський контроль за дотриманням законодавства про охорону праці, та порядок здійснення зазначеного контролю; проблемні питання притягнення до відповідальності за порушення вимог законодавства про охорону праці.

Отже, на засіданні студентського наукового гуртка з трудового права та права соціального забезпечення відбулось обговорення найактуальніших та найдискусійніших питань трудового права та права соціального забезпечення, що сприятиме підвищенню рівня знань студентів з відповідних навчальних дисциплін.

Автор інформації: О.М. Потопахіна

Студентські наукові гуртки

На кафедрі цивільно-правових дисциплін успішно функціонують два студентські наукові гуртки – з цивільного права і з трудового права та права соціального забезпечення.

Міжнародна науково-практична конференція пам’яті Є.В. Васьковського

Обложка1

Щорічна Міжнародна науково-практична конференція “Юридичні диспути з актуальних проблем приватного права”, присвячена пам’яті Є.В. Васьковського

“Дев’яті юридичні диспути з актуальних проблем приватного права”, присвячені пам’яті Є.В. Васьковського (2019)


“Восьмі юридичні диспути з актуальних проблем приватного права”, присвячені пам’яті Є.В. Васьковського (2018)


“Сьомі юридичні диспути з актуальних проблем приватного права”, присвячені пам’яті Є.В. Васьковського (2017)


“Шості юридичні диспути з актуальних проблем приватного права”, присвячені пам’яті Є.В. Васьковського (2016)


“П’яті юридичні диспути з актуальних проблем приватного права”, присвячені пам’яті Є.В. Васьковського (2015)


“Четверті юридичні диспути з актуальних проблем приватного права”, присвячені пам’яті Є.В. Васьковського (2014)


“Треті юридичні диспути з актуальних проблем приватного права”, присвячені пам’яті Є.В. Васьковського (2013)


“Другі юридичні диспути з актуальних проблем приватного права”, присвячені пам’яті Є.В. Васьковського (2012)


“Перші юридичні диспути з актуальних проблем приватного права”, присвячені пам’яті Є.В. Васьковського (2011)

Науково-практичний семінар за темою “Життя без ЖЕКів: що потрібно знати?” (14.03.2016)

Чотирнадцятого березня 2016 року на кафедрі цивільно-правових дисциплін відбувся науково-практичний семінар за темою “Життя без ЖЕКів: що потрібно знати?”, на якому з відповідною доповіддю виступив аспірант кафедри Станіслав Сергійович Драганов (науковий керівник: І.С. Канзафарова).

У своїй доповіді він звернув увагу на таке.

IMG_20160314_134302

З 1 липня набув чинності Закон України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку”.

Відповідно до пункту 5 “Прикінцевих і перехідних положень” Закону України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку” від 14.05.2015 № 417-VIII якщо до 1 липня 2016 року власники квартир не займуться управлінням своїм будинком, то за них це зроблять органи місцевого самоврядування.

Щодо діючих ОСББ: Пунктом 3 “Прикінцевих і перехідних положень” Закону передбачено, що “статути об’єднань співвласників багатоквартирного будинку, затверджені до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.”

IMG_20160314_135609

Закон не встановлює жодних кінцевих строків для приведення статутів у відповідність до нового законодавства. Тобто, ОСББ не обмежене жодними строками і може внести необхідні зміни до свого статуту в будь-який час, коли вважатиме це за необхідне. Однак, з огляду на те, що статут конкретного ОСББ має відповідати Типовому статуту (ч.1 ст. 7 закону про ОСББ), а наразі нова редакція Типового статуту не затверджена, то рекомендуємо дочекатися нової редакції, і лише потім проводити загальні збори, на яких затверджувати нову редакцію свого статуту.

Серед тих, хто не радий створенню ОСББ, з’явилася легенда про те, що відтепер для створення об’єднання необхідно прийняти відповідне рішення спершу більшістю в понад 75% голосів співвласників згідно з ч. 6 ст.10 Закону України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку”, і лише після того скликати й проводити установчі збори ОСББ згідно зі ст.6 Закону України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку”. “Обґрунтовують” таку позицію тим, що доти, доки ОСББ не створено, необхідно керуватися положеннями Закону України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку” –  а на час проведення установчих зборів ОСББ ще, звісно, не створене.

Такі міркування не мають під собою жодних правових підстав.

Розглянемо по порядку.

IMG_20160314_134428

Почнемо з того, що зазначені два закони мають різний предмет правового регулювання. Так, Закон України “Про особливості здійснення права власності” регулює “відносини, що виникають у процесі реалізації прав та виконання обов’язків власників квартир та нежитлових приміщень як співвласників багатоквартирного будинку” (ст. 2). Натомість Закон України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку” визначає: “порядок створення,  реєстрації,  реорганізації,  діяльності і ліквідації об’єднань, асоціацій; відносини  суб’єктів  права  власності  щодо  користування та розпорядження  спільним майном співвласників у об’єднанні;  відносини між об’єднаннями та асоціаціями;     відносини між об’єднаннями,  асоціаціями і органами державної влади та органами місцевого самоврядування;  відносини між об’єднаннями і господарюючими суб’єктами”.

Отже, порядок створення ОСББ регулюється Законом України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку”, і аж ніяк не Законом України “Про особливості здійснення права власності”.

Якщо цих аргументів недостатньо, розберемо питання далі. Стаття 10 Закону України “Про особливості…” встановлює порядок прийняття рішень щодо управління багатоквартирним будинком зборами співвласників. Управління багатоквартирним будинком ст. 1 того ж таки закону визначає як “вчинення співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов’язків співвласників, пов’язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку”.

Тобто, стаття 10 Закону України “Про особливості здійснення права власності” регулює порядок прийняття рішень щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном багатоквартирного будинку.

Що ж собою являє створення ОСББ? Згідно зі ст. 1 Закону України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку”, ОСББ – це юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових   приміщень   багатоквартирного  будинку. Отже, створення ОСББ є просто створенням юридичної особи, і аж ніяк не рішенням “щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном багатоквартирного будинку”.

IMG_20160314_135246

Отже, вимоги про більшість у понад 75% голосів співвласників при створенні ОСББ є абсолютно надуманими та суперечать чинному законодавству. При створенні ОСББ і проведенні установчих зборів слід керуватися нормами Закону України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку”.

Звертаємо увагу на те, що передбачений ч. 2 ст.10 Закону України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку” перелік рішень, які можуть приймати збори співвласників, не є вичерпним. Отже, співвласники можуть приймати абсолютно будь-яке рішення щодо свого будинку ‒ в тому числі й щодо зміни виконавця послуги з утримання.

Адже, радимо в протоколі Установчих зборів основним рішенням окрім створення ОСББ зазначити пункт прийняття рішення про самостійне управління багатоквартирним будинком і взагалі відмовитися від послуг будь-яких ЖЕКів.

       Література:

  1. Закон України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку” від 29.11.2001 № 2866-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2866-14>. – Дата доступу: 24.02.2016.
  2. Закон України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку”  від 14.05.2015 № 417-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/417-19>. – Дата доступу: 24.02.2016.

Докладніше див.: російськомовна версія сайту

Додаткова інформація: Учебник по ОСМД: Сколько стоит ваш голос и можно ли создать ОСМД на несколько домов?

Автор інформації: С.С. Драганов

Тексти наукових публікацій викладачів

Матеріали для завантаження

Байло Олена Володимирівна


Валах Вікторія Володимирівна


Голоденко Ірина Олександрівна


Завертнєва-Ярошенко Валерія Адольфівна


Канзафарова Ілона Станіславівна


Клейменова Світлана Миколаївна


Комаренко Анатолій Миколайович


Корнеєва Євгенія Михайлівна


Масін Віктор Миколайович


Пилипенко Юлія Олексіївна


Потопахіна Ольга Миколаївна


Ситніков Денис Михайлович


Токарчук (Зілковська) Людмила Михайлівна


 

Толкаченко Олена Володимирівна


Труба Вячеслав Іванович


Федорко Марина Сергіївна

Загальна інформація про наукову діяльність кафедри

Наукова робота кафедри здійснюється в рамках науково-дослідної теми «Приватно-правове регулювання суспільних відносин: традиції, сучасність, перспективи» (науковий керівник – доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України І.С. Канзафарова).

Студентський науковий гурток з цивільного права

Є.М. Корнеєва
Є.М. Корнеєва

На кафедрі цивільно-правових дисципілн успішно функціонує студентський науковий гурток з цивільного права (цивілістичний гурток), керівником якого є старший викладач  Є.М. Корнеєва.

            Цілі цивілістичного гуртка:

  • підвищення рівня знань студентів у галузі приватного права;
  • активне залучення студентів до наукової діяльності;
  • створення умов для наукового співробітництва студентів, аспірантів та викладачів;
  • аналіз актуальних проблем розвитку цивільного права, змін у цивільному законодавстві, судовій практиці, застосуванні цивільно–правовых норм;
  • всебічний развиток особистих якостей членів гуртка як юристів-професіоналів, як правознавців.

          Задачі цивілістичного гуртка:

  • координація та методичне керівництво науково-дослідною діяльністю студентів;
  • обговорення останніх змін у чинному законодавстві;
  • підготовка студентів до участі в конференціях та конкурсах;
  • реалізація правових проектів студентів;
  • обговорення найактуальніших та найдискусійніших питань в галузі цивільного права.

Студенти під керівництвом  наукового керівника готують доповіді за рузультатами своїх наукових досліджень, беруть участь у семінарах, наукових конференціях (в т.ч. міжнародних), олімпіадах, конкурсах наукових рабіт, літніх школах права та інших наукових заходах.

Засідання цивілістичного гуртка проводяться один раз на місяць. Інформація про чергові засідання гуртка регулярно оновлюється на спеціальному стенді та розсилається на электронні адреси академічних груп.

На засіданнях цивілістичного гуртка ведеться протокол, в якому фіксуються: тема засідання; доповідачі; теми доповідей; присутні. Наприкінці кожного засідання визначається краща доповідь.

Тексти доповідей зберігаються у керівника гуртка, для подальшого опублікування.

         Перспективи:

  • залучення цивілістів (теоретиків і практиків) для збільшення обсягу теоретичних і практичних знань студентів у галузі цивільного права;
  • співробітництво з колегами з інших регіонів та країн;
  • информаційна підтримка гуртка на сайті кафедри цивільно-правових дисциплін.

Автор інформації: Є.М. Корнеєва