НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ СЕМІНАР “НОВЕЛИ У ПЕНСІЙНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ”

Третього  листопада 2017 року на кафедрі цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова відбувся науково-практичний семінар «Новели у пенсійному законодавстві України», на якому як доповідач виступила кандидат юридичних наук, доцент О.М. Потопахіна.

Учасники семінару. Фото © І.С. Канзафарова
Учасники семінару. Фото © І.С. Канзафарова

 У своїй доповіді вона, зокрема, зазначила, що 3 жовтня 2017 р. Верховна Рада України ухвалила законопроект № 6614 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», 8 жовтня 2017 р. його підписав Президент України, а вже  11 жовтня 2017 р. він набрав чинності.

Цей Закон не можна вважати пенсійною реформою. Його назва – «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо підвищення пенсій». В новому Законі термін «пенсійна реформа» відсутній. Якщо реформуванням вважати скасування спеціальних пенсій, то вони вже були скасовані Законом України № 213  від 02.03.2015 р.  «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення». Це втручання у солідарну систему, не запроваджуючи другий рівень – накопичувальний, тим самим не стимулюється розвиток третього рівня.

Поряд із вдосконаленням, уніфікацією та кодифікацією правових інститутів у пенсійній сфері, слід створювати обов’язкову накопичувальну пенсійну систему. Як свідчить практика застосування пенсійного законодавства, реалізація багатьох норм законів про пенсійне забезпечення у теперішній час пов’язана  з наявністю чисельних підзаконних нормативно-правових актів, а також роз’яснень різних органів виконавчої влади (зокрема, щодо умов і порядку призначення пенсій, їх перерахунку, обчислення страхового стажу та заробітку, використання норм раніше діючого законодавства тощо). Це не завжди стосується випадків, прямо передбачених законом, а є наслідком прогалин у ньому або недостатньої конкретизації тих чи інших правових норм. Результатом є велика кількість спорів (у тому числі – судових) між учасниками пенсійних правовідносин.

О.М. Потопахіна – під час виступу. Фото © І.С. Канзафарова
О.М. Потопахіна – під час виступу. Фото © І.С. Канзафарова

Позитивним моментом є те, що частина людей справді отримає підвищені виплати, відбудеться уніфікація пенсійного законодавства. Сьогодні у нас в законах було дуже багато змін, інколи вносились “зміни на зміни”. Це спричиняло чимало звернень до судів щодо неправильності, несправедливості нарахувань. Новий Закон уніфіковує законодавство, яке стане значно простішим.

В Законі є зміни до поточного законодавства, але не завжди в кращу сторону. Більшість змін до базового Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» не відповідають Конституції України та не забезпечують виконання основної мети – належного соціального захисту громадян, оскільки в більшості випадків вони погіршують тією чи іншою мірою раніше встановлені правові норми. Ця так звана пенсійна реформа порушує щонайменше три статті Конституції, зменшуючи пенсії для громадян та завуальовано підвищуючи пенсійний вік. Хоча там приховано ще багато інших негативних аспектів.

Так, неприйнятною у цьому Законі є, насамперед, зміна коефіцієнту розрахунку пенсій – з 1,35 на 1. Це одразу ставить людей у нерівні умови. Адже тим, хто вийде на пенсію до кінця 2017 року, розраховуватимуть виплати, помножуючи на коефіцієнт 1,35, а з 2018 року – на 1. Уряд стверджує, що він знівелює цей момент підняттям мінімальної зарплати.  Якщо людина працює в державній установі, то, можливо, їй буде легше, але ж бізнес сплачує зарплати не ті, які встановлює уряд, а які заробляє. А якщо компанія не зможе підвищити мінімальну зарплату?

Учасники семінару. Фото © І.С. Канзафарова
Учасники семінару. Фото © І.С. Канзафарова

 З 1 жовтня 2017 року скасували 15-ти відсотковий податок з пенсій працюючих пенсіонерів. Постає запитання: а навіщо було його вводити?

 Крім того, формально пенсійний вік не підвищується. Але за рахунок  підвищення вимог до  страхового стажу багато людей не зможуть піти  на пенсію у 60 років, а будут працювати до 63 та більше років. Для окремих категорій громадян, які не мають відповідного мінімального страхового стажу, збільшується вік виходу на пенсію. Для частини людей з набуттям чинності цього закону пенсійний вік становитиме 63–65 років. Слід зауважити, що середній вік життя, особливо українських чоловіків, продовжує скорочуватись.  І справедливо було б спочатку провести медичну реформу, відновити повноцінну первинну медичну допомогу, а потім вже підвищувати пенсійний вік. До речі, не так давно Польща зменшила пенсійний вік для своїх громадян.

 Ще одна новація полягає в тому, що люди, які сьогодні не сплачують єдиний соціальний внесок, взагалі не отримуватимуть пенсію. Цій категорії громадян держава фактично нічого не пропонує. Аналогічна ситуація з мільйонами трудових мігрантів, які сьогодні працюють поза межами країни. Ну, не вони винні в тому, що в Україні немає роботи й держава мало що зробила для створення робочих місць!

В.І. Труба – учасник семінару. Фото © І.С. Канзафарова
В.І. Труба – учасник семінару. Фото © І.С. Канзафарова

Нові зміни підвищують вимоги до страховогу стажу для призначення пенсії. Мінімальний страховий стаж для виходу на пенсію: у 2017 році – залишається 15 років; у 2018 році право на призначення пенсії мають тільки ті люди, у яких є 25 років страхового стажу; з 2019 року з кожним роком мінімальний страховий стаж буде збільшуватися на 1 рік, поки у 2028 році не становитиме 35 років.

У Законі передбачається можливість купівлі стажу, якого не вистачає для призначення пенсії. Для цього необхідно доплатити взноси за недопрацьовані роки.  При цьому застосовується додатковий коефіцієнт для мінімального страхового стажу. Для людей, у яких страховий стаж становить менше 15 років, передбачена соціальна допомога. Подібна норма є в деяких країнах, але вона супроводжується такими речами, як соціальне харчування, житло, будинки для людей похилого віку тощо. Це ціла соціальна інфраструктура з відповідними видатками з державного бюджету.

Ще такий момент. Закон потребує суттєвого коригування, оскільки покращення вже призначених пенсій через проведену оптимізацію іх заробітку відбудеться. Але щодо осіб не пенсійного віку позитивних перспектив  в пенсійному забезпеченні не передбачається. За цим законом пенсія для тих, кому сьогодні 35-40 років, взагалі не передбачена.

Вказані нововедення не є вичерпними.

Отже, прийняття зазначеного Закону не вирішує жодних завдань, що постають перед пенсійною системою України. Негативним є те, що до впровадження реформ, зокрема, пенсійної, не готові ні держава, ні суспільство – у зв’язку з відсутністю економічних можливостей для цього. Якщо оцінювати загалом зміни до пенсійного законодавства, то складається враження, що, в першу чергу, вони спрямовані на поповнення Пенсійного фонду за рахунок самих пенсіонерів, шляхом ліквідації їх соціально-правових гарантій, передбачених нормами Конституції України, що і викликає занепокоєння у населення.

Проведення будь-якої реформи потребує відповідного фінансового забезпечення. Жоден закон не буде діяти, якщо відсутня фінансова підтримка для його впровадження. Зараз також важливо не утримувати пенсіонерів від подальшої продуктивної праці шляхом зменшення пенсійного забезпечення або відмови у продовженні трудових відносин у зв’язку з виходом на пенсію, а, навпаки, заохочувати їх правовими нормами та економічними засобами.

Тому першими повинні запроваджуватися економічні реформи в різноманітних галузях господарства, а вже на їх базі – соціальні реформи!

Також важливим аспектом реформування країни є адміністративно-територіальна реформа – з наданням головам обласних державних адміністрацій широких повноважень в економічній і соціальних сферах підпорядкованого регіону, щоб основним показником їх діяльності став ефективний розвиток регіону як важливої складової держави в цілому. Такий підхід забезпечить створення нових робочих місць, стабілізує ринок праці, виявить потребу в кваліфікованих кадрах, надасть можливість громадянам працювати в Україні, а не за кордоном.

Важливим питанням є гармонізація національного пенсійного законодавства з міжнародно-правовими нормами у сфері соціального забезпечення, а також із законодавством країн, з якими Україна має і розвиває соціально-економічні зв’язки (країни СНД, Євросоюзу та ін.). Актуальним є міждержавне договірно-правове регулювання питань пенсійного забезпечення.

Автор інформації: О.М. Потопахіна

(Русский) НАУЧНО-ПРАКТИЧЕСКИЙ СЕМИНАР ПО ВОПРОСАМ СУДЕБНОГО ПРОИЗВОДСТВА ПО ДЕЛАМ О ПРИЗНАНИИ НАСЛЕДСТВА  ВЫМОРОЧНЫМ

Вибачте, цей текст доступний тільки в “Російська”.

Майстер–клас з питань захисту прав пацієнтів медичних закладів

Дванадцятого грудня 2016 року на економіко-правовому факультеті Одеського національного університету імені І.І. Мечникова відбувся Майстер–клас “Захист прав пацієнтів медичних закладів: вітчизняний та європейський досвід”.

Перед початком майстер-класу. Зправа наліво: І.О. Бельчиков та його колеги-лікарі. Фото © І.С. Канзафарова
Перед початком майстер-класу. Зправа наліво: І.О. Бельчиков та його колеги-лікарі. Фото © І.С. Канзафарова

Загальна інформація про захід

Ініціатор: Кафедра цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Дата проведення: 12 грудня 2016 року

Час проведення: 14:15 – 18:15

Місце проведення:  Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, корпус гуманітарних навчальних підрозділів (Французький бульвар, 24/26, ауд. 202)

Організатори: Економіко-правовий факультет Одеського національного університету імені І.І. Мечникова (кафедра цивільно-правових дисциплін; кафедра конституційного права та правосуддя; кафедра кримінального права, кримінального процесу та криміналістики)

Мета проведення заходу: підвищення кваліфікації викладачів вищих навчальних закладів та юристів-практиків у сфері захисту прав пацієнтів медичних закладів; ознайомлення студентів-юристів із специфікою захисту прав пацієнтів медичних закладів

Модератор: Ілона Станіславівна Канзафарова, доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Мови заходу: українська, російська

Організаційний внесок не передбачався.

Звіт про захід

Зі вступним словом до учасників заходу звернулась І.С. Канзафарова, яка  обгрунтувала актуальність обраної для розгляду теми та окреслила формат спілкування учасників заходу.

Під час майстер-класу. Зліва направо: В.В. Валах та К.Ю. Кармазіна. Фото © І.С. Канзафарова
Під час майстер-класу. Зліва направо: В.В. Валах та К.Ю. Кармазіна.
Фото © І.С. Канзафарова
І.О. Бельчиков – під час виступу з доповіддю. Фото © І.С. Канзафарова
І.О. Бельчиков – під час виступу з доповіддю. Фото © І.С. Канзафарова
В.В. Валах – під час виступу з доповіддю. Фото © І.С. Канзафарова
В.В. Валах – під час виступу з доповіддю. Фото © І.С. Канзафарова

На майстер-класі було розглянуто такі питання:

I – «Захист прав пацієнтів медичних закладів: конституційно-правові засади та практика Європейського суду з прав людини» (доповідач: Катерина Юріївна  Кармазіна, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права та правосуддя Одеського  національного університету імені І.І. Мечникова, адвокат, керівник Одеського підрозділу ВГО «Об’єднання адвокатів, які надають безоплатну правову допомогу»);

Під час майстер-класу. На передньому плані: І.А. Дришлюк. Фото © І.С. Канзафарова
Під час майстер-класу. На передньому плані: І.А. Дришлюк.
Фото © І.С. Канзафарова
Під час майстер-класу. На передньому плані (зліва направо): А.І. Александров, О.І. Миколенко, О.В. Толкаченко. Стоїть К.А. Мхітарян. Фото © І.С. Канзафарова
Під час майстер-класу. На передньому плані (зліва направо): А.І. Александров, О.І. Миколенко, О.В. Толкаченко. Стоїть К.А. Мхітарян.
Фото © І.С. Канзафарова

II – «Правові основи розголошення лікарської таємниці в Україні» (доповідач: Ігор Олексійович Бельчиков, викладач кафедри кримінального права, кримінального процесу та криміналістики Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, лікар вищої категорії);

Презентація доповіді І.О. Бельчикова:

Під час майстер-класу. Фото © І.С. Канзафарова
Під час майстер-класу. Фото © І.С. Канзафарова
С.І. Комаров – під час виступу з доповіддю. Фото © І.С. Канзафарова
С.І. Комаров – під час виступу з доповіддю. Фото © І.С. Канзафарова

III – «Цивільно-правові аспекти захисту прав пацієнтів медичних закладів: вітчизняний досвід» (доповідач: Вікторія Володимирівна Валах, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін  Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, адвокат Юридичної агенції «С.В.С.», член Одеського підрозділу ВГО «Об’єднання адвокатів, які надають безоплатну правову допомогу»;

Презентація доповіді В.В. Валах:

Файл: Доклад Валах
Размер: 3.5 MB
Під час майстер-класу. Стоїть Е.В. Бережна. Фото © І.С. Канзафарова
Під час майстер-класу. Стоїть Е.В. Бережна. Фото © І.С. Канзафарова
Під час майстер-класу: С.І. Комаров (стоїть), І.О. Бельчиков (сидить). Фото © І.С. Канзафарова
Під час майстер-класу: С.І. Комаров (стоїть), І.О. Бельчиков (сидить).
Фото © І.С. Канзафарова

IV  – «Актуальні питання захисту прав пацієнтів у сфері трансплантології та евтаназії» (доповідач: Сергій Іванович Комаров, лікар-хірург вищої категорії  КУ «Одеській обласний шкірно-венерологічний диспансер», юрисконсульт КУ «Одеській обласний шкірно-венерологічний диспансер».

Презентація доповіді С.І. Комарова:

Під час майстер-класу. А.В. Смітюх. Фото © І.С. Канзафарова
Під час майстер-класу. А.В. Смітюх. Фото © І.С. Канзафарова

Активну участь в обговоренні зазначених питань взяли:

Еліна Володимирівна Бережна, лікар вищої категорії, кандидат медичних наук, завідувач багатопрофільної поліклініки “Into-Sana”;

Андрій Михайлович Гайса, начальник юридичного відділу у Малиновському районі м. Одеси Комунальної установи “Спеціалізована установа з надання безоплатної первинної правової допомоги у м. Одесі”, адвокат;

Андрій Володимирович Смітюх, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри адміністративного та господарського права Одеського національного університету імені І.І. Мечникова.

Під час майстер-класу. Стоїть Е.В. Бережна. Фото © І.С. Канзафарова
Під час майстер-класу. Стоїть Е.В. Бережна. Фото © І.С. Канзафарова
Під час майстер-класу. Зліва направо: І.О. Бельчиков, В.В. Валах, К.Ю. Кармазіна. Фото © І.С. Канзафарова
Під час майстер-класу. Зліва направо: І.О. Бельчиков, В.В. Валах, К.Ю. Кармазіна. Фото © І.С. Канзафарова

Свою думку щодо окремих проблем захисту прав пацієнтів медичних закладів висловили:

Віктор Миколайович Масін, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова;

Юлія Олексіївна Пилипенко, старший викладач кафедри цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова;

Каріна Арноївна Мхітарян, аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова;

Артур Ігорович Александров, аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова;

В’ячеслав Граматик, студент економіко-правового факультету Одеського національного університету імені І.І. Мечникова.

Автор:   Є. М. Корнеєва

Науково-практичний семінар з питань оплати праці та соціального захисту окремих категорій громадян

Другого грудня 2016 року на кафедрі цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І. І. Мечникова відбувся науково-практичний семінар з питань оплати праці та соціального захисту окремих категорій громадян.

О. М. Потопахіна – під час виступу. Фото © І. С. Канзафарова
О. М. Потопахіна – під час виступу. Фото © І. С. Канзафарова

Як основний доповідач на семінарі виступила кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін О. М. Потопахіна. У своїй доповіді вона: розповіла про сучасний стан правового регулювання оплати праці в Україні; проаналізувала зміни до деяких законодавчих актів України в частині оплати праці, виплати стипендій студентам та пенсій окремим категоріям громадян.

Тези доповіді О. М. Потопахіної

Щодо проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (від 15.09.2016 р., реєстраційний № 5130), доопрацьованого Кабінетом Міністрів України та поданого на розгляд Верховної  Ради  03.11.2016 р. – в доопрацьованому  варіанті пропонуються зміни до Кодексу законів про працю України та до Закону України «Про оплату праці», які призведуть до звуження трудових прав працівників, особливо бюджетної сфери.

Учасники семінару. Фото © І. С. Канзафарова
Учасники семінару. Фото © І. С. Канзафарова

Крім того, необхідно висловити  заперечення щодо запропонованих змін до статті 95 Кодексу законів про працю України та до статті 3 Закону України «Про оплату праці» (стосовно вилучення з визначення поняття мінімальної заробітної плати положення, яке встановлює, що мінімальна заробітна плата – це заробітна плата за просту, некваліфіковану працю). Установити, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 грн.

Не підтримую запровадження змін до  статті 96 Кодексу законів про працю України та до статті 6 Закону «Про оплату праці» про формування схеми посадових окладів (тарифних ставок) працівників установ, закладів та організацій, які фінансуються з бюджету, на основі мінімального посадового окладу (тарифної ставки), встановленого Кабінетом Міністрів України, та встановлення його у розмірі, не меншому від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, на 1 січня календарного року, замість норми про затвердження тарифної ставки робітника першого розряду у розмірі, що перевищує законодавчо встановлений розмір мінімальної зарплати.

О. М. Потопахіна – під час виступу. Фото © І. С. Канзафарова
О. М. Потопахіна – під час виступу. Фото © І. С. Канзафарова

Не можна погодитися з пропозиціями про вилучення зі статті 3 Закону «Про оплату праці» норми, згідно з якою до мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати, та доповнення його нормою в новій статті 31, згідно з якою при обчисленні розміру мінімальної заробітної плати працівника не враховуються лише доплати за роботу в несприятливих умовах праці та підвищеного ризику для здоров’я, за роботу в нічний та надурочний час, роз’їзний характер робіт, премії до святкових і ювілейних дат та проведення доплати до її рівня, яка виплачується щомісячно одночасно з виплатою заробітної плати.

З 1 грудня 2016 р. підвищуються посадові оклади працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери. Уряд 23 листопада прийняв постанову«Деякі питання оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери».

В. І. Труба – учасник семінару. Фото © І. С. Канзафарова
В. І. Труба – учасник семінару. Фото © І. С. Канзафарова

Проект  акта підготовлено Мінсоцполітики з метою підвищення посадових окладів працівників окремих галузей бюджетної сфери у зв’язку із зростанням з 1 грудня цього року мінімальної заробітної плати з 1450 до 1600 грн.

Зокрема, постановою передбачено підвищення тарифної ставки працівника першого тарифного розряду Єдиної тарифної сітки на 150 грн (на 12,7 відсотка) і встановлення її у розмірі 1335 грн. При цьому зберігається діючий грошовий розрив між мінімальною заробітною платою та тарифною ставкою працівника першого тарифного розряду ЄТС у сумі 265 грн.

Відповідно до зростання посадового окладу (тарифної ставки) працівника першого тарифного розряду ЄТС та тарифних коефіцієнтів за розрядами ЄТС підвищуються посадові оклади всім категоріям працівників бюджетної сфери з дотриманням міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці.

В. І. Труба – під час виступу. Фото © І. С. Канзафарова
В. І. Труба – під час виступу. Фото © І. С. Канзафарова

Крім того, для недопущення „зрівнялівки” у посадових окладах окремих категорій працівників постановою передбачено встановлення диференціації розмірів посадових окладів працівників 1-3 тарифних розрядів ЄТС (на 5-10 грн).

Реалізація постанови буде здійснена в межах видатків, передбачених на оплату праці працівників бюджетних установ, закладів та організацій у 2016 році.

Цікаво, що всюди пишуть, що посадові оклади підвищує уряд. Але ж це здійснено на виконання Закону України “Про державний бюджет на 2016 р.” Адже з 1 грудня мінімальна заробітна плата становить 1600 грн. А уряд встановив тарифну ставку працівника першого тарифного розряду бюджетної сфери у розмірі 1335 грн. Так він виконує рішення суду про встановлення тарифної ставки працівника першого розряду не нижче мінімальної заробітної плати.

Учасники семінару. Фото © І. С. Канзафарова
Учасники семінару. Фото © І. С. Канзафарова

Не можуть бути підтримані пропозиції щодо змін до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», щодо виплати студентам-чорнобильцям соціальної стипендії замість підвищеної стипендії.

Зміни до статті 85 Закону України «Про пенсійне забезпечення», статей  58, 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», статті 27 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та інших, щодо продовження терміну обмеження розміру пенсій, зупинення  їх виплати ще на один рік, з 31 грудня 2016 р. до 31 грудня 2017 р., вважаємо неконституційними. Неприпустимими є наміри про перенесення з 1 січня 2017 р. на  1 січня 2018 р. норми про виплату  пенсії у повному розмірі без урахування одержуваної заробітної плати (доходу) або пенсійних виплат з накопичувальної системи пенсійного страхування чи пенсійних виплат із системи недержавного пенсійного забезпечення, що передбачається змінами до статті 47 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Учасники семінару. Фото © І. С. Канзафарова
Учасники семінару. Фото © І. С. Канзафарова

Не підтримую внесення змін до Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», щодо вилучення зі статті 9 норм, якими передбачається, що держава, враховуючи вартість прожиткового мінімуму, підвищує розміри стипендій, а матеріальне забезпечення, включаючи стипендії учнівської та студентської молоді, яка перебуває на повному державному забезпеченні, встановлюється на рівні прожиткового мінімуму. Потребує збереження норма про виплату надбавок до стипендій за успіхи в навчанні, а також щодо підвищених стипендій для окремих категорій молоді.

В. І. Труба (стоїть) і Л. М. Токарчук (сидить). Фото © І. С. Канзафарова
В. І. Труба (стоїть) і Л. М. Токарчук (сидить). Фото © І. С. Канзафарова

Не згодна  із внесенням змін до статті 8 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» щодо позбавлення права студентів, учнів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які навчаються, на виплату їм стипендії в розмірі, який на 50% перевищує розмір стипендії у відповідному навчальному закладі, а також надання щорічної допомоги для придбання навчальної літератури в розмірі трьох місячних стипендій до завершення їх навчання в навчальному закладі.

Не можна  вносити зміни до частин 4  та 6 статті 62 Закону України «Про вищу освіту», зокрема щодо скасування норми, згідно з якою розмір стипендіального фонду вищого навчального закладу повинен забезпечувати виплату академічних стипендій не менш як двом третинам і не більш як 75 відсоткам студентів денної форми навчання, які навчаються за кошти державного бюджету, без урахування осіб, які отримують соціальні стипендії, та запровадження норми про надання соціальних стипендій, виходячи з рівня доходу сім’ї та успіхів у навчанні студентів, а також надання академічних стипендій лише тим особам, які досягли значних успіхів у навчанні та/або науковій діяльності згідно з критеріями, встановленими Кабінетом Міністрів України.

Норма про встановлення Кабінетом Міністрів України відсотку студентів, які матимуть право на отримання академічних стипендій та в межах якої вчена рада вищого навчального закладу визначатиме частку студентів на отримання академічних стипендій, призведе до ручного управління стипендіальним забезпеченням здобувачів вищої освіти та загрожує скороченням кола осіб, які отримуватимуть стипендію.

О. М. Потопахіна – під час виступу. Фото © І. С. Канзафарова
О. М. Потопахіна – під час виступу. Фото © І. С. Канзафарова

Декларативною виглядає норма про гарантоване право на виплату соціальної стипендії студентам із числа дітей-сиріт  та  дітей,  позбавлених  батьківського  піклування, а також  студентам, які в період навчання у віці від 18 до 23 років залишились без батьків, без визначення її гарантованих розмірів.

Не можуть бути підтримані наміри про скасування положень, передбачених частиною 8 статті 62 щодо призначення персональних стипендій студентам, які досягли значних успіхів у навчанні та науковій діяльності.

Протизаконними вважаю пропозиції щодо віднесення до системи професійно-технічної освіти вищих навчальних закладів I рівня акредитації, тобто технікумів, педагогічних училищ тощо, які до 1 серпня 2017 р. не отримають ліцензію на підготовку освітнього ступеня бакалавра, що пропонується до підпункту 6 пункту 2  Прикінцевих та перехідних положень.

Замість анулювання підпункту 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону необхідно забезпечити з 1 січня 2017 р. збільшення розміру мінімальної академічної стипендії до рівня прожиткового мінімуму в розрахунку на одну особу на місяць.

Не підтримую пропозиції, що пропонуються до частини 18 статті 37 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», згідно з якими передбачається продовження до 31 грудня 2017 р. обмежень у призначенні пенсії науковим працівникам та її обмеження працюючим пенсіонерам розміром 85 відсотків призначеного розміру.


Наведені вище положення викликали дискусію серед учасників семінару. Найактивнішу участь у дебатах взяв декан економіко-правового факультету, професор кафедри цивільно-правових дисциплін, кандидат юридичних наук, професор, Заслужений юрист України В. І. Труба.

Автор: О. М. Потопахіна

Науково-практичний семінар з проблем правового регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення

Чотирнадцятого листопада 2016 року на кафедрі цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова відбувся науково-практичний семінар, присвячений проблемам правового регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення.

З доповіддю “Правове регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення: пошук української моделі” виступив кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін В. М. Масін.

Активну участь у дискусії взяв декан економіко-правового факультету, професор кафедри цивільно-правових дисциплін, кандидат юридичних наук, професор, Заслужений юрист України  В. І. Труба.

В. М. Масін – під час виступу на семінарі. Фото © А. Л. Святошнюк
В. М. Масін – під час виступу на семінарі. Фото © А. Л. Святошнюк

Тези доповіді В. М. Масіна

Законом України «Про внесення змін до розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України щодо продовження заборони відчуження сільськогосподарських земель» від 06.10.2016 р. № 1669-VIII, який набрав чинності  2 листопада 2016 р., внесено зміни до пунктів 14 та 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України.

Відповідно до вказаних змін, забороняється внесення права на земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств та не допускається купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва до набрання чинності Законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2018 року.

У результаті    продовжує діяти мораторій (заборона на відчуження та зміну цільового призначення земельних ділянок сільськогосподарського призначення).

У власності майже 6,9 млн громадян України на сьогодні знаходиться 30,7 млн  га сільськогосподарських угідь (74 % від площі цих угідь по Україні), у тому числі – 27,1 млн га ріллі (83,5 % від площі ріллі по Україні).

Думки експертів та науковців з питання зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення кардинально різняться: одні наполягають на негайному введенні ринку земель сільськогосподарського призначення;  інші не рекомендують продавати землю в умовах економічної кризи.

Слід диференціювати поняття «ринок земель» та «обіг земель сільськогосподарського призначення».

З правової точки зору ринок земель – це врегульовані нормами чинного законодавства суспільні відносини, що виникають у процесі: реалізації фізичними і юридичними особами, державою і територіальними громадами гарантованого Конституцією України суб’єктивного права власності та інших прав на земельні ділянки; формування і функціонування інфраструктури ринку землі; державного і самоврядного регулювання ринку землі на національному, регіональному та місцевому рівнях; забезпечення захисту прав учасників ринку землі.

Обіг земель сільськогосподарського призначення можна визначити, як врегульовані нормами законодавства суспільні відносини щодо переходу прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення з підстав і в порядку, визначених законом, договором, рішенням суду.

Земельним кодексом встановлено, що мораторій діє «до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення». Крім того, вимога про прийняття Закону України «Про обіг земель сільськогосподарського призначення» міститься в Меморандумі, який Україна підписала у 2016 р. з Міжнародним валютним фондом.

Сьогодні в суспільстві та в експертних колах відсутнє консолідоване бачення комплексної моделі обігу земель сільськогосподарського призначення в Україні. Врегулювання даних питань потребує значного обсягу кардинальних змін до чинного законодавства, базисною основою для яких будуть пропозиції учасників парламентських слухань, що мають пройти 21 грудня 2016 року в залі пленарних засідань Верховної Ради України (проект Постанови Верховної Ради України про проведення парламентських слухань на тему: «Регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення: пошук української моделі» (реєстр. № 5266  від 11.10.2016 р.).

У парламенті наразі знаходяться 7 «земельних» законопроектів. Міністерством аграрної політики спільно із Держгеокадастром ще у 2015 році підготовлено власний проект Закону «Про обіг земель сільськогосподарського призначення».

На сьогодні, основними нормативно-правовими актами, що діють у сфері правового регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення, є: Конституція України, Земельний кодекс України, Цивільний кодекс України.

Реалізація Закону «Про обіг земель сільськогосподарського призначення» передбачає внесення змін до Земельного кодексу України, Цивільного кодексу України, Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито», Законів України «Про оцінку земель», «Про оренду землі», «Про фермерське господарство», «Про захист економічної конкуренції», «Про іпотеку».

Основною метою прийняття Закону «Про обіг земель сільськогосподарського призначення» є включення до економічного обігу земель сільськогосподарського призначення та законодавче закріплення шляхів і правових механізмів подальшого розвитку відносин сільськогосподарського землекористування і власності на землі сільськогосподарського призначення.

Особливістю законопроекту є запровадження національної моделі обігу земель сільськогосподарського призначення, зорієнтованої на: гармонізацію приватних, суспільних та державних інтересів;  посилення ролі держави в сфері обігу земель як консолідатора земель та дієвого інструменту забезпечення стабільності і ефективності сільськогосподарського землекористування;  удосконалення інституту оренди сільськогосподарських земель.

«Національна модель» обігу земель сільськогосподарського призначення полягає у запровадженні гнучкого та ефективного державного регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення, із одночасною мінімізацією його потенційно негативних соціально-економічних наслідків.

Захист законних інтересів власників земельних ділянок буде здійснено через: прозорість операцій на ринку земель;  застосування «біржового» механізму купівлі-продажу земельних ділянок; максимальну поінформованість потенційних покупців сільськогосподарських земель про пропозиції на ринку земель.

Запобігання спекулятивним операціям та монополізації ринку земель сільськогосподарського призначення досягається через: обмеження площі земель, що може знаходитись у власності однієї особи (до 200 га);  запровадження регресивної шкали державного мита при перепродажі земельних ділянок сільськогосподарського призначення протягом 10 років з дня укладення договору відчуження (100% від нормативної грошової оцінки, 90%, …, 10%);  встановлення спеціальних вимог до потенційних покупців земельних ділянок.

Підвищенню інвестиційної привабливості та економічної віддачі земель сільськогосподарського призначення, подоланню наслідків надмірної парцеляції (подрібнення земель на невеликі ділянки) сільськогосподарських земель сприятиме консолідація (об’єднання) цих земель.

З метою уникнення подрібнення земельних ділянок сільськогосподарського призначення під час їх успадкування великою кількістю спадкоємців чи зміни власника, встановлюється мінімальний розмір земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яка не підлягає поділу (встановлюється КМУ).

Для уникнення неконтрольованої зміни цільового призначення та урбанізації сільськогосподарських земель встановлюється 10-річна заборона на зміну цільового призначення земельних ділянок сільськогосподарського призначення, розташованих за межами населених пунктів, крім їх відчуження для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності.

Підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва досягається за рахунок консолідації розрізнених ділянок в єдині зручні для обробітку інвестиційно-привабливі масиви.

Відповідно до проекту, Закон регулює відносини, пов’язані з обігом земельних ділянок сільськогосподарського призначення та прав на них для: ведення товарного сільськогосподарського виробництва;  ведення фермерського господарства;  ведення підсобного сільського господарства; земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства; земельних часток (паїв).

Дія цього Закону не поширюється на земельні ділянки: надані громадянам для ведення особистого селянського господарства (крім земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв);  садівництва;  городництва; сінокосіння та випасання худоби;  на суспільні відносини, що виникають при відчуженні земельних ділянок для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності.

Підводячи підсумки, слід підкреслити, що продовження дії мораторію на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення зумовлено тим, що до цього часу в Україні не сформовано жодних правових, організаційних або економічних передумов для обігу земель.

А саме:
1) не сформовано базу Державного земельного кадастру, що обумовлює документальну невизначеність  та нечіткість  меж значної кількості земельних ділянок;
2) не проведено інвентаризацію земель сільськогосподарського призначення;
3) законодавчо не врегульоване питання передачі повноважень органам місцевого самоврядування по розпорядженню землями державної власності;
4) не розроблено нової Методики нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення по областях з урахуванням різних природно-кліматичних умов;
5) не запроваджено ефективних регуляторних механізмів для розвитку ринку оренди земель сільськогосподарського призначення, шляхом запровадження інституту застави прав оренди.

Разом із тим, мораторій обмежує права власників земельних ділянок, що закріплені: частиною першою статті 90 Земельного кодексу України (далі – ЗК) та статтею 41 Конституції України.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 ЗК, власники земельних ділянок мають право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину. А статтею 41 Основного Закону кожному гарантовано право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

                                                                     Автор:  В. М. Масін

Науково-практичний семінар з проблем відповідальності перевізника за договором перевезення пасажира та багажу морським транспортом у міжнародному сполученні

Двадцять третього травня 2016 року на кафедрі цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова відбувся науково-практичний семінар з проблем відповідальності перевізника за договором перевезення пасажира та багажу морським транспортом у міжнародному сполученні. Як доповідач виступила аспірантка кафедри Тетяна Ілюшина (науковий керівник:  кандидат юридичних наук, доцент, Заслужений працівник освіти України, доцент кафедри загальноправових дисциплін та міжнародного права ОНУ імені І.І. Мечникова Є.Д. Стрельцова).

IMG_8075

Доповідач звернув увагу на те, що  у сучасних умовах інтенсивних міжнародних інтеграційних процесів в економічній сфері важливу роль відіграє транспорт. Міжнародні перевезення виступають сполучною ланкою між економіками держав, окремих регіонів і континентів, забезпечуючи активний розвиток міжнародної торгівлі і переміщення людей. Морський транспортний комплекс є багатофункціональною структурою, що задовольняє потреби національної економіки у транспортному забезпеченні.

На сьогоднішній день виконання міжнародних пасажирських перевезень в Україні можливо тільки за умови відповідності технічного морехідного стану судна-перевізника технічним нормам, а також відповідності інфраструктурної системи морських портів і пасажирських вокзалів експлуатаційним нормам. При цьому Кабінет Міністрів України визначив спеціалізацію морських портів України. Це закріплено розпорядженням Кабміну № 548 від 11 липня 2013 року.

Доповідач зазначив, що в українському законодавстві основними нормативно-правовими актами, що визначають підстави і межі відповідальності перевізника за договором перевезення пасажира та багажу морським транспортом, є Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) та Кодекс торговельного мореплавства України (далі – КТМ України). Фактично, переважна кількість відповідних норм КТМ України відповідає основним принципам, які закладені в міжнародно-правовому акті в сфері пасажирських перевезень, а саме – Афінській конвенції про перевезення морем пасажирів та багажу 1974 року, в редакції лондонських протоколів 1976, 1990 і 2002 років (далі – Афінська конвенція 1974 року), до якої Україна приєдналася в 1994 році.

IMG_8076

Доповідач звернув увагу на те, що саме зазначена конвенція дає детальне визначення поняття «міжнародне перевезення», під яким розуміється перевезення, при якому відповідно до договору перевезення місце відправлення і місце призначення розташовані в двох різних державах або в одній державі, якщо відповідно до договору перевезення або передбаченим рейсом проміжний порт заходу знаходиться в іншій державі. Було також відзначено, що ЦК України та КТМ України не містять чіткого розмежування понять “перевезення” і “міжнародне перевезення” (на відміну, наприклад, від Кодексу торговельного мореплавства Російської Федерації).

Кандидат юридичних наук, доцент В.В. Валах зауважила, що ключовим моментом є те, що зазначені нормативно-правові акти презюмують наявність вини перевізника у разі розгляду справ про настання відповідальності. ЦК України, в Главі 64, передбачає підстави відповідальності перевізника.

Доповідач зазначив, що тотожні за змістом підстави відповідальності перевізника містяться і в КТМ України, але вони стисло викладені в одній статті. Отже, до підстав цивільно-правової відповідальності перевізника за договором перевезення пасажира та багажу морським транспортом закон відносить: порушення зобов’язань, що випливають із договору перевезення; затримку відправлення пасажира; порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення (зазначена підстава з невідомих причин взагалі відсутня в КТМ України, в той час як ЦК України чітко вказує на зобов’язання перевізника в зазначеному випадку сплатити штраф пасажиру в разі, якщо він не доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров’ю пасажирів, або інших обставин, що не залежать від перевізника); втрату, недостачу, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти (ця підстава також закріплена в ч. 2 ст. 193 КТМ України і покладає майнову відповідальність на перевізника, якщо він не доведе, що нестача, пошкодження або прострочення в доставці сталися не з його вини. Проте ЦК України чітко вказує часові обмеження відповідальності перевізника в цьому випадку, наприклад, з моменту прийняття вантажу, багажу, пошти до перевезення і до видачі одержувачу); шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира (ЦК України в зазначеному випадку відсилає до положень Глави 82 в питанні відшкодування шкоди, а КТМ України передбачає настання відповідальності перевізника тільки за умови, що подія, в результаті якої було завдано шкоду, сталася під час перевезення і була наслідком вини або недбалості перевізника, його працівників, агентів, які діють в межах своїх службових обов’язків).

IMG_8079

Кандидат юридичних наук, доцент О.В. Толкаченко припустила, що різниця в обсязі та повноті правового регулювання підстав відповідальності морського перевізника за договором перевезення пасажира та багажу зумовлена ​​тим, що ЦК України регламентує загальні правила перевезення усіма без винятку транспортними засобами, в той час як КТМ України має спеціальний напрям регулювання. Крім того, чинне законодавство не містить єдиного підходу до визначення умов настання несприятливих майнових наслідків у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язань з боку перевізника за договором морського перевезення пасажирів.

Учасники науково-практичного семінару зійшлися на думці, що в кожному окремому випадку презюмується вина морського перевізника, але стосовно різних видів порушень даного договору законодавець встановлює відмінні один від одного умови настання відповідальності.

Доповідач зазначив, що важлива і правова регламентація меж відповідальності перевізника за договором перевезення пасажира та багажу морським транспортом. У КТМ України, у ст. 194, закріплено положення про встановлення максимальної межі майнової відповідальності перевізника в разі смерті чи каліцтва, заподіяних пасажиру. У разі смерті пасажира або ушкодження його здоров’я відповідальність перевізника ні в якому разі не може перевищувати 175000 розрахункових одиниць у відношенні перевезення в цілому. Відповідальність перевізника за втрату або пошкодження каютного багажу ні в якому разі не перевищує 1800 розрахункових одиниць на пасажира у відношенні перевезення в цілому. Таким чином, був зроблений висновок про закріплення принципу обмеження відповідальності морського перевізника. При цьому Афінська конвенція 1974 року при визначенні вищих меж використовує валюту “франк”, яка повинна конвертуватися в еквівалент золота 900-ї проби. З огляду на те, що спірна справа між перевізником і пасажиром може розглядатися як в українській, так і в зарубіжній судовій інстанції, можуть виникнути труднощі з еквівалентною конвертацією валюти, з оглядом на її цінову нестабільність і коливання.

У підсумку доповідач дійшов висновку, що необхідність в детальній правовій регламентації відповідальності перевізника за договором перевезення пасажира та багажу морським транспортом очевидна, оскільки пріоритетом договору є безпека пасажирів і збереження їх майна. Однак, чинне українське законодавство має певні недоліки, до яких можна віднести, наприклад, відсутність спеціальних правил, що стосуються порядку оформлення фактів вчинення з боку перевізника таких правопорушень, як прострочення видачі багажу, а також затримка відправлення судна або прибуття судна в пункт призначення із запізненням.

У зв’язку з цим в законодавстві слід передбачити складання перевізником у всіх перерахованих випадках, на вимогу пасажира, комерційного акта, який фіксував би допущене з боку транспортної організації порушення та служив процесуальним доказом скоєного правопорушення.

Доповідачем зроблено висновок про те, що зараз в законодавчій системі України відсутній спеціалізований підзаконний нормативно-правовий акт, який би міг здійснювати детальне регулювання перевезення пасажирів і багажу саме морським транспортом. Такий акт зміг би конкретизувати умови перевезення різних категорій громадян морським транспортом, встановити чіткі вимоги до правил внутрішнього розпорядку суден, регламентувати вичерпний перелік послуг, які необхідно надавати пасажирам.

Існування такого нормативно-правового акту дозволило б деталізувати умови і межі відповідальності морського перевізника, ввести нові підстави її настання (наприклад, підстави передбачають відповідальність перевізника за скасування передбаченого розкладом рейсу, за ненадання раніше оголошених послуг пасажиру, який знаходиться на борту морського пасажирського судна, за перевезення пасажирів на судні, що знаходиться в неморехідному стані). Зазначений документ дозволив би уникнути можливих ускладнень і протиріч в процесі розгляду справ про відповідальність перевізника за договором перевезення пасажирів і багажу морським транспортом.

Інформацію підготувала:  Т. Ілюшина

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ СЕМІНАР З ПРОБЛЕМИ СПЕЦКОНФІСКАЦІЇ МАЙНА

П’ятнадцятого квітня 2016 року кафедра цивільно-правових дисциплін і кафедра кримінального права, кримінального процесу та криміналістики економіко-правового факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова провели спільний науково-практичний семінар, присвячений питанням, пов’язаним із введенням в дію Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання рекомендацій, які містяться у шостій доповіді Європейської комісії про стан виконання Україною Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, стосовно удосконалення процедури арешту майна та інституту спеціальної конфіскації» від 18.02.2016 р. № 1019-VIII.

У семінарі взяли участь викладачі та аспіранти зазначених кафедр, а також студенти 3-го курсу денної форми навчання спеціальності «Правознавство».

Відкрила семінар завідувачка кафедри цивільно-правових дисциплін, доктор юридичних наук, професор І. С. Канзафарова, яка пояснила, чому саме в цей час було ініційовано проведення такого заходу.

З доповідями на семінарі виступили: кандидати юридичних наук, доценти, доценти кафедри кримінального права, кримінального процесу та криміналістики Т. О. Павлова та О. М. Миколенко; старші викладачі кафедри цивільно-правових дисциплін М. С. Федорко та Є. М. Корнеєва.

В обговоренні доповідей взяли участь: завідувач кафедри кримінального права, кримінального процесу та криміналістики, кандидат юридичних наук, доцент І. А. Дришлюк; кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін, заступник декана економіко-правового факультету Л. М. Зілковська; кандидат юридичних наук, професор, декан економіко-правового факультету В. І. Труба та ін.

Т. О. Павлова у своїй доповіді зосередила увагу на правовій природі спецконфіскації як форми державного реагування на злочин.

Т. О. Павлова
Т. О. Павлова

Зокрема вона зазначила, що у чинному Кримінальному кодексі України (далі — КК України) поняття конфіскації майна розуміється в двох аспектах: як додатковий вид кримінального покарання (розділ X Загальної частини КК України) та як інший захід кримінально-правового характеру — спеціальна конфіскація (розділ XIV Загальної частини КК України).

Конфіскація майна як додатковий вид кримінального покарання полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються (ч. 1 ст. 59 КК України). Поняття спеціальної конфіскації як іншого заходу кримінально-правового характеру передбачено в ст. 961 КК України. Воно зазнало суттєвих змін на підставі Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання рекомендацій, які містяться у шостій доповіді Європейської комісії про стан виконання Україною Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, стосовно удосконалення процедури арешту майна та інституту спеціальної конфіскації» від 18.02.2016 р. № 1019-VIII (далі — Закон України від 18.02.2016 р.).

Поняття спеціальної конфіскації як іншого заходу кримінально-правового характеру фактично дублює поняття конфіскації майна, закріплене у ч. 1 ст. 59 КК України, з тією різницею, що конфіскація майна як додатковий вид покарання застосовується до майна, яке знаходиться у власності засудженого, а спеціальна конфіскація, відповідно до ч. 1 ст. 962 КК України, застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно: 1) одержані внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна; 2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення; 3) були предметом злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, — переходять у власність держави; 4) були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Аналіз норм Особливої частини КК України свідчить про те, що законодавець Законом України від 18.02.2016 р. виключив спеціальну конфіскацію із санкцій, тим самим цей захід перестав підсилювати каральний вплив кримінальних покарань, а може застосовуватися також поряд з іншими заходами кримінально-правового характеру — у разі, коли особа не підлягає кримінальній відповідальності у зв’язку з недосягненням віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, або неосудністю, або звільняється від кримінальної відповідальності чи покарання з підстав, передбачених КК України, крім звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ч. 3 ст. 962 КК України).

Отже, законодавець передбачив ст. 59 КК України та ст.ст. 961, 962 КК України у різних розділах Загальної частини КК України, прагнучі закріпити конфіскацію майна та спеціальну конфіскацію як різні форми державного реагування на злочин (суспільно небезпечне діяння), але при цьому фактично не проводить між ними суттєвої змістовної різниці, трактуючи конфіскацію майна та спеціальну конфіскацію як «примусове безоплатне вилучення».

 О. М. Миколенко розповіла про забезпечення спеціальної конфіскації заходами кримінального процесуального характеру.

О. М. Миколенко
О. М. Миколенко

Зокрема вона зазначила, що законодавець у ст. 170 КПК України допускає, з метою забезпечення спеціальної конфіскації та конфіскації майна як виду покарання, арешт майна.

Арешт майна — тимчасове позбавлення за рішенням слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав або розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину; підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи; для забезпечення цивільного позову; стягнення з юридичної особи одержаної неправомірної вигоди; можливої ​​конфіскації майна.

Основним завданням арешту майна, як заходу забезпечення кримінального провадження, є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі або відчуження.

Слідчий, прокурор повинні вжити необхідних заходів з метою виявлення і розшуку майна, на яке може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, в тому числі — шляхом витребування необхідної інформації у Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, отриманими від корупційних та інших злочинів, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб.

Арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або третьої особи при наявності достатніх підстав вважати, що воно підлягає спеціальній конфіскації у випадках, передбачених КК.

Арешт накладається на майно третьої особи, якщо вона придбала його безкоштовно або за вищу або нижчу ринкову вартість і знала або повинна була знати, що таке майно відповідає ознакам, зазначеним у пунктах 1–4 ч. 1 ст. 962 КК України.

Арешт, як захід забезпечення кримінального провадження, застосовується на підставі ухвали слідчого судді або суду, за винятком випадків, передбачених КПК.

У невідкладних випадках і виключно з метою збереження речових доказів або забезпечення можливої конфіскації чи спеціальної конфіскації майна у кримінальному провадженні щодо тяжкого чи особливо тяжкого злочину, за рішенням Директора Національного антикорупційного бюро України (або його заступника), погодженим прокурором, може бути накладено попередній арешт на майно або кошти на рахунках фізичних або юридичних осіб у фінансових установах. Такі заходи застосовуються строком до 48 годин. Невідкладно після прийняття такого рішення, але не пізніше ніж протягом 24 годин, прокурор звертається до слідчого судді із клопотанням про арешт майна.

Арешт може бути накладений у встановленому КПК порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна.

Не може бути арештовано майно, якщо воно перебуває у власності добросовісного набувача, крім арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів.

Заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна.

Заборона використання житлового приміщення особам, які на законних підставах проживають у такому житловому приміщенні, не допускається.

Згідно із ст. 100 КПК, питання про спеціальну конфіскацію вирішується судом при ухваленні судового рішення. У разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається відповідно до статей 171–174 КПК.

Учасники семінару
Учасники семінару

М. С. Федорко дала характеристику спецконфіскації як підстави припинення права власності.

Зокрема вона зазначила, що формальною підставою для появи в Україні інституту спеціальної конфіскації став Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» № 222-VII, прийнятий 18.04.2013 р. (вступив в силу 15.12.2013 року).

Надалі механізм спеціальної конфіскації змінювався. Останні зміни було внесено Законом від 18.02.2016 р.

Спеціальна конфіскація (далі — СК) вже давно застосовується в більшості інших країн, поступово замінюючи собою загальну конфіскацію. До таких країн належать, наприклад: Австрія, Азербайджан, Білорусь, Бельгія, Болгарія, Угорщина, Німеччина, Греція, Грузія, Данія, Литва, Португалія, Російська Федерація, Туреччина, Франція, Чилі, Швеція, Швейцарія, Естонія.

Є країни, де загальна конфіскація паралельно існує зі спеціальною конфіскацією (наприклад, у Франції, в деяких країнах СНД).

Застосування СК також передбачено Директивою Європейського Парламенту та Ради від 3 квітня 2014 року № 2014/42/ЄС «Про заморожування і конфіскації засобів вчинення злочинів і доходів, одержаних злочинним шляхом в Європейському Союзі».

Аналізуючи спецконфіскацію як підставу припинення права власно­сті, доцільно буде її розглянути в порівнянні із загальною конфіскацією. Спільним між ними є те, що держава (і в одному, і в іншому випадку) безоплатно вилучає у особи майно на підставі рішення суду.

Відмінності проявляються у таких характеристиках.

  1. За суб’єктами, у яких вилучається майно: загальна конфіскація застосовується до майна тільки засудженого; спецконфіскація може бути застосована до майна як особи, що вчинила злочин, так і до майна третіх осіб (у певних випадках).
  1. В залежності від значення джерела і характеру набуття майна: при загальній конфіскації вилучається майно, що належить на праві власності засудженому, незалежно від того, коли, яким чином воно було набуте, і незалежно від того, пов’язане чи ні це майно будь-яким чином з вчиненим злочином (тому конфіскація розглядається як міра покарання); при спецконфіскації, згідно зі ст. 962 КК, підлягає вилученню тільки майно, яке так чи інакше пов’язане з вчиненням злочину. Вказана стаття конкретизує такий зв’язок майна зі злочином, а саме: доходи від злочину, предмет злочинної діяльності, знаряддя скоєння злочину. Тобто метою спецконфіскаціі є позбавлення злочинця або особи (третьої особи), яка знала про зв’язок майна зі злочином, зазначеного майна. У цій частині спецконфіскація відповідає міжнародній концепції спецконфіскації і, у порівнянні із загальною конфіскацією, забезпечує справедливу рівновагу між інте­ресами суспільства і правами окремої людини, оскільки дозволяє вилучати всі активи (доходи), отримані в результаті вчинення злочину, і при цьому законно набуте майно не вилучається.
  1. В залежності від обсягу майна, що вилучається: при загальній конфіскації відсутня можливість вилучення майна, що було використано, перетворено в інше майно; при спецконфіскації, у разі якщо гроші, цінності або інше майно були повністю або частково перетворені в інше майно, то останнє підлягає вилученню. Якщо конфіскація грошей, цінностей та іншого майна неможлива в результаті їх використання або неможливості виділення з набутого законним шляхом майна, або відчуження, або з інших причин, суд виносить рішення про конфіскацію грошової суми, що відповідає вартості такого майна. Вважаємо, що на практиці це може виявитися істотною прогалиною, тому що практично неможливо в повній мірі дове­сти, що, наприклад, саме ці діаманти або машина були куплені на гроші, отримані злочинним шляхом.
  1. В залежності від можливості вилучення майна у третьої особи: при загальній конфіскації відсутня процесуальна можливість вилучення майна, яке пов’язане зі злочином або отримано в результаті його вчинення, проте на момент винесення вироку передано третій особі; при спецконфіскації, відповідно до п. 4 ст. 962 КК, майно, передане особою, яка вчинила злочин (суспільно-небезпечне діяння), третій особі, може бути конфісковано. Але у третьої особи можна вилучити майно тільки за умови встановлення в судовому порядку на основі достатніх доказів того, що третя особа знала або повинна була знати про зазначені в п. 4 ст. 962 КК обставини, тобто про обставини «пов’язаності» набутого майна зі злочином.
Учасники семінару
Учасники семінару

Слід зазначити, що 3-й абзац п. 4 ст. 962 КК встановлює, що «спеціальна конфіскація не може бути застосована до майна, яке перебуває у власності добросовісного набувача». Таким чином, КК оперує категорією «добросовісний набувач», яка є цивільно-правовою.

Аналіз відповідних норм Цивільного та Кримінального кодексів дозволяє дійти висновку про відмінність підходів щодо сутності цієї категорії. У статті 388 Цивільного кодексу добросовісність визначається, виходячи з факту обізнаності набувача про те, що відчужувач не має права здійснювати таке відчуження, в той час як в Кримінальному кодексі добросовісність набувача пов’язується з його обізнаністю про причетність відчужуваного майна до злочину.

Подібними критеріями добросовісності третьої особи оперує Директива Європейського Парламенту та Ради від 3 квітня 2014 року № 2014/42/ЄС при визначенні можливості спеціальної конфіскації у третьої особи, де, зокрема, йдеться про розумне припущення, що майно могло бути набуте в результаті доходів, одержаних злочинним шляхом, оскільки вартість майна не відповідає розміру офіційного доходу. Оскільки на основі зазначеної Директиви розроблялися норми про спецконфіскацію в Україні, подібний підхід до категорії добросовісності набувача був відтворений у Кримінальному кодексі.

Є. М. Корнеєва дала характеристику спецконфіскації з позицій захисту права власності. Зокрема вона звернула увагу на таке.

Перший протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у ст. 1 («Захист власності») встановлює: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства, і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права». Проте зазначені положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за кори­стуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Позбавлення права власності не може бути передбачене національним законом, якщо такий закон суперечить загальним принципам міжнародного права, серед яких важливим є принцип, закріплений у ч. 2 ст. 17 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна».

Питання так званої розширеної конфіскації, яку у нас називають спеціальною, регулює 42-а Директива ЄС, згідно з якою не можна забрати в режимі розширеної або спеціальної конфіскації майно до рішення суду.

Не можна забирати майно у третьої особи, яка є добросовісним набувачем. Тобто якщо людина чесно купила майно, заплатила чесні ринкові гроші, вважається, що вона придбала цю власність добросовісно. Поряд із цим, доки людину суд не визнав корупціонером, у неї не можна забрати майно. Це базовий принцип права власності в усьому світі.

Відповідно до законодавства ЄС, аби захистити свій статус добросовісного (bona fide) покупця, третя сторона має здійснити додаткові кроки з комплексної перевірки (due diligence), і він/вона можуть стикатися з ризиком втручання правоохоронних органів там, де він/вона купили свою власність нижче від ринкової ціни, чи коли він/вона могли підозрювати, як розумний спостерігач, що власність могла бути результатом злочину.

Відповідно до частин четвертої і шостої ст. 41 Конституції України, «ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом».

Закон про спецконфіскацію майна визначає треті особи, майно яких може бути арештовано, як особи, що отримали чи придбали у підозрюваної, обвинуваченої чи засудженої особи майно безоплатно або в обмін, на суму значно нижчу ринкової вартості або знали чи повинні були знати, що мета такої передачі: отримання доходу від майна, здобутого внаслідок вчинення злочину, приховування злочину та/або уникнення конфіскації. Аналізуючи наведене визначення, ми бачимо, що треті особи — це фактично сторони цивільних правовідносин: покупець, обдарований тощо.

Положення зазначеного Закону фактично нівелюють принцип правомірності правочину. Відповідно до ч. 1 ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Але згідно зі змінами, яких очікує КПК, слідчий, фактично, буде брати на себе повноваження суду і без судового розгляду визначати, чи дійсний цей правочин, чи ні.

Крім того, яким чином слідчий буде поділяти у своїй уяві майно на таке, що належить добросовісному набувачеві, і таке, яке не перебуває у володінні добросовісного набувача?

Вважаємо, що застосування інституту спецконфіскації у запропонованому законодавцем вигляді може призвести до порушення прав громадян.

Автори інформації:
Т. О. Павлова, О. М. Миколенко,
  М. С. Федорко, Є. М. Корнеєва

Науково-практичний семінар за темою “Життя без ЖЕКів: що потрібно знати?” (14.03.2016)

Чотирнадцятого березня 2016 року на кафедрі цивільно-правових дисциплін відбувся науково-практичний семінар за темою “Життя без ЖЕКів: що потрібно знати?”, на якому з відповідною доповіддю виступив аспірант кафедри Станіслав Сергійович Драганов (науковий керівник: І.С. Канзафарова).

У своїй доповіді він звернув увагу на таке.

IMG_20160314_134302

З 1 липня набув чинності Закон України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку”.

Відповідно до пункту 5 “Прикінцевих і перехідних положень” Закону України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку” від 14.05.2015 № 417-VIII якщо до 1 липня 2016 року власники квартир не займуться управлінням своїм будинком, то за них це зроблять органи місцевого самоврядування.

Щодо діючих ОСББ: Пунктом 3 “Прикінцевих і перехідних положень” Закону передбачено, що “статути об’єднань співвласників багатоквартирного будинку, затверджені до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.”

IMG_20160314_135609

Закон не встановлює жодних кінцевих строків для приведення статутів у відповідність до нового законодавства. Тобто, ОСББ не обмежене жодними строками і може внести необхідні зміни до свого статуту в будь-який час, коли вважатиме це за необхідне. Однак, з огляду на те, що статут конкретного ОСББ має відповідати Типовому статуту (ч.1 ст. 7 закону про ОСББ), а наразі нова редакція Типового статуту не затверджена, то рекомендуємо дочекатися нової редакції, і лише потім проводити загальні збори, на яких затверджувати нову редакцію свого статуту.

Серед тих, хто не радий створенню ОСББ, з’явилася легенда про те, що відтепер для створення об’єднання необхідно прийняти відповідне рішення спершу більшістю в понад 75% голосів співвласників згідно з ч. 6 ст.10 Закону України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку”, і лише після того скликати й проводити установчі збори ОСББ згідно зі ст.6 Закону України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку”. “Обґрунтовують” таку позицію тим, що доти, доки ОСББ не створено, необхідно керуватися положеннями Закону України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку” –  а на час проведення установчих зборів ОСББ ще, звісно, не створене.

Такі міркування не мають під собою жодних правових підстав.

Розглянемо по порядку.

IMG_20160314_134428

Почнемо з того, що зазначені два закони мають різний предмет правового регулювання. Так, Закон України “Про особливості здійснення права власності” регулює “відносини, що виникають у процесі реалізації прав та виконання обов’язків власників квартир та нежитлових приміщень як співвласників багатоквартирного будинку” (ст. 2). Натомість Закон України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку” визначає: “порядок створення,  реєстрації,  реорганізації,  діяльності і ліквідації об’єднань, асоціацій; відносини  суб’єктів  права  власності  щодо  користування та розпорядження  спільним майном співвласників у об’єднанні;  відносини між об’єднаннями та асоціаціями;     відносини між об’єднаннями,  асоціаціями і органами державної влади та органами місцевого самоврядування;  відносини між об’єднаннями і господарюючими суб’єктами”.

Отже, порядок створення ОСББ регулюється Законом України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку”, і аж ніяк не Законом України “Про особливості здійснення права власності”.

Якщо цих аргументів недостатньо, розберемо питання далі. Стаття 10 Закону України “Про особливості…” встановлює порядок прийняття рішень щодо управління багатоквартирним будинком зборами співвласників. Управління багатоквартирним будинком ст. 1 того ж таки закону визначає як “вчинення співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов’язків співвласників, пов’язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку”.

Тобто, стаття 10 Закону України “Про особливості здійснення права власності” регулює порядок прийняття рішень щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном багатоквартирного будинку.

Що ж собою являє створення ОСББ? Згідно зі ст. 1 Закону України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку”, ОСББ – це юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових   приміщень   багатоквартирного  будинку. Отже, створення ОСББ є просто створенням юридичної особи, і аж ніяк не рішенням “щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном багатоквартирного будинку”.

IMG_20160314_135246

Отже, вимоги про більшість у понад 75% голосів співвласників при створенні ОСББ є абсолютно надуманими та суперечать чинному законодавству. При створенні ОСББ і проведенні установчих зборів слід керуватися нормами Закону України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку”.

Звертаємо увагу на те, що передбачений ч. 2 ст.10 Закону України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку” перелік рішень, які можуть приймати збори співвласників, не є вичерпним. Отже, співвласники можуть приймати абсолютно будь-яке рішення щодо свого будинку ‒ в тому числі й щодо зміни виконавця послуги з утримання.

Адже, радимо в протоколі Установчих зборів основним рішенням окрім створення ОСББ зазначити пункт прийняття рішення про самостійне управління багатоквартирним будинком і взагалі відмовитися від послуг будь-яких ЖЕКів.

       Література:

  1. Закон України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку” від 29.11.2001 № 2866-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2866-14>. – Дата доступу: 24.02.2016.
  2. Закон України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку”  від 14.05.2015 № 417-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: <http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/417-19>. – Дата доступу: 24.02.2016.

Докладніше див.: російськомовна версія сайту

Додаткова інформація: Учебник по ОСМД: Сколько стоит ваш голос и можно ли создать ОСМД на несколько домов?

Автор інформації: С.С. Драганов