НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ СЕМІНАР “ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ ДОГОВОРИ, ЩО УКЛАДАЮТЬСЯ У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ” (27.09.2019)

Двадцять сьомого вересня 2019 року на економіко-правовому факультеті Одеського національного університету імені І. І. Мечникова (Французький бульвар, 24/26, новий корпус, ауд. 207) відбувся Науково-практичний семінар, присвячений теоретичним та практичним проблемам укладення цивільно-правових договорів у мережі Інтернет. Організатором заходу виступила кафедра цивільно-правових дисциплін у співробітництві із заступником декана ЕПФ з наукової роботи д.ю.н. А. В. Смітюхом.

З доповідями на семінарі виступили: к.ю.н., доц. кафедри цивільно-правових дисциплін Арина Леонідівна Святошнюк; магістранти  спеціальності “Право” Анна Кисель, Аліна Кривошликова та Мар’яна Ячменська. У семінарі взяли участь співробітники кафедри цивільно-правових дисциплін, кафедри загальноправових дисциплін та міжнародного права, аспіранти кафедри цивільно-правових дисциплін та магістранти 1 року навчання економіко-правового факультету, а також студенти та аспіранти факультету міжнародних відносин, політології та соціології.

Учасники семінару (зліва направо): А. Кривошликова, А. Л. Святошнюк, Л. М. Токарчук, М. Ячменська, А. Кисель
Учасники семінару (зліва направо): А. Кривошликова, А. Л. Святошнюк, Л. М. Токарчук, М. Ячменська, А. Кисель

Доповіді спричинили бурну дискусію, в якій взяли активну участь: к.ю.н., проф.  Л. М.  Токарчук, к.ю.н., доц. О. В. Байло, ст. викл. А. М. Комаренко, магістрант спеціальності “Право” Є. Каташинський. Зокрема, особливий інтерес викликала судова практика щодо вирішення спорів, які виникають із цивільно-правових договорів, що укладаються у мережі Інтернет, та «онлайн-платформи» вирішення спорів, що виникають у вказаній сфері.

Основні положення доповіді А. Л. Святошнюк ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ ДОГОВОРИ, ЩО УКЛАДАЮТЬСЯ У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ”

Постановка проблеми

Укладення договорів за допомогою новітніх електронних технологій стає дедалі більш розповсюдженим явищем. Використання електронної пошти, різних месенджерів та інших подібних комунікаційних засобів суттєво прискорює і, як наслідок, спрощує процедуру погодження умов договору і досягнення консенсусу між сторонами. Крім того, цей механізм укладення договорів існує вже достатньо тривалий час (фактично, з кінця 90-х років ХХ ст.), що робить його ще більш привабливим для бізнесу: сторонам договору не доводиться бути першопрохідцями у застосуванні тих чи інших комунікаційних технологій, адже вони уже давно використовуються в практиці, а під час їх розроблення враховується досвід попередників.

А. Л. Святошнюк – під час виступу
А. Л. Святошнюк – під час виступу

Утім, у практиці правового регулювання укладення договорів за допомогою електронних засобів зв’язку, як і раніше, залишається низка питань. Зокрема, це питання, пов’язані з розмежуванням оферти і пропозиції робити оферти, визначенням способів вираження акцепту, з’ясуванням часу і місця укладення договору, які знову актуалізуються в практиці укладання саме електронних договорів.

Для вирішення цих питань у різних країнах були обрані різні підходи. У одних країнах були зроблені спроби внести зміни до законодавства (для того, щоб особливим чином урегулювати порядок укладення електронних договорів). Тому фактично було створено два паралельні режими регулювання: для традиційних («паперових») договорів та електронних. У інших же країнах, навпаки, було вирішено не втручатися у сферу законодавчого регулювання (щоб уникнути подібних паралельних режимів). Було зроблено висновок, що більш ефективним є не зміна існуючих положень класичного договірного права, а їх особливе застосування при вирішенні питань, що виникають при укладанні електронних договорів.

Незважаючи на те, що саме цей, останній, підхід був підтриманий на міжнародному рівні при розробці типових законів, конвенцій і директив у сфері електронної комерції, питання про те, який із підходів є кращим, залишається все ще актуальним. Розвиток електронної комерції ставить нові завдання перед законодавцем, від ефективності вирішення яких залежить стан національної економіки. Державне регулювання цього елементу господарювання не є ідеальним та потребує подальшого вивчення та вдосконалення.

Джерела правового регулювання

В Україні окремі положення щодо можливості укладання електронних договорів закріплені у Цивільному (ст. 207) та Господарському (ст. 181) кодексах України. Проте, жодних положень щодо особливостей укладення, форми та змісту електронних договорів зазначені кодекси не містять.

Учасники семінару
Учасники семінару

Крім того, на національному рівні цивільно-правові договори, що укладаються у мережі Інтернет, регулюються такими спеціальними законами, як: Закон України від 12 травня 1991 року «Про захист прав споживачів», Закон України від 3 липня 1996 року «Про рекламу», Закон України від 22 травня 2003 року «Про електронні документи та електронний документообіг», Закон України від 5 липня 1994 року «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», Закон України від 18 листопада 2003 року «Про телекомунікації», Закон України від 5 квітня 2001 року «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Закон України від 1 червня 2010 року «Про захист персональних даних», Закон України від 3 вересня 2015 року «Про електронну комерцію», Закон України від 5 жовтня 2017 року «Про електронні довірчі послуги». Слід зазначити, що більшість положень щодо специфіки укладення, форми та змісту електронних договорів міститься у Законах України «Про електронну комерцію» та «Про електронні довірчі послуги».

Норми останнього закону «побудовані» на основі положень eIDAS – Регламенту ЄС 2014 року про електронну ідентифікацію, верифікацію та довірчі послуги (Regulation (EU) No 910/2014 of the European Parliament and of the Council of 23 July 2014 on electronic identification and trust services for electronic transactions in the internal market). Низка положень є прямим перекладом. Юристам слід мати на увазі факт цієї аналогії, оскільки цілком ймовірно, що не тільки закон, а і його тлумачення із правозастосуванням ітимуть за європейською практикою. Зокрема, Закон описує електронний підпис, удосконалений електронний підпис і кваліфікований електронний підпис. Крім того, визначені окремі положення щодо ідентифікації особи, що має намір укласти договір, або надає послуги, що є кроком до вирішення питання щодо проблеми ідентифікації сторін договору та гарантії їх безпеки.

На міжнародному рівні окремі положення цивільно-правових договорів, що укладаються у мережі Інтернет, регулюються Конвенцією Організації Об’єднаних Націй про використання електронних повідомлень у міжнародних договорах (Нью-Йорк, 2005 р.); Типовим законом ЮНСІТРАЛ про електронні підписи (2001 р.); Типовим законом ЮНСІТРАЛ про електронну торгівлю (1996 р.); Рекомендаціями для урядів і міжнародних організацій щодо правового значення записів на ЕОМ (1985 р.).

Теоретичні та практичні проблеми, що виникають у зв’язку з укладенням електронних договорів

Зокрема, до них відносяться проблемні аспекти, пов’язані з визначенням правової природи електронних договорів, розмежуванням оферти і пропозиції робити оферти, визначенням способів вираження акцепту, з’ясуванням часу і місця укладення договору.

  1. Правова природа електронних договорів

На сьогоднішній день у юридичній науці відсутня єдина точка зору щодо визначення правової природи електронних договорів, у законодавстві різних країн існують різні підходи до вирішення вказаної проблеми. Спробуємо дослідити два підходи щодо вирішення цього питання.

Відповідно до першого підходу, електронна форма договору є окремою формою договору (використовується в багатьох зарубіжних країнах). Відповідно до цього підходу «письмова» та «електронна» форми є видовими щодо родового поняття, яким слід вважати «запис», тобто фіксацію змісту договору на матеріальному або електронному носієві, який надає можливість зберігати інформацію про зміст правочину протягом тривалого часу і відтворити її на першу вимогу у формі, зрозумілій людині.

А. Кисель – під час виступу
А. Кисель – під час виступу

Відповідно до другого підходу, договір, вчинений з використанням електронних засобів зв’язку, є різновидом письмової форми. Віднесення договорів, вчинених за допомогою електронних засобів зв’язку, до письмових  слід розуміти як подання інформації (змісту правочину) на інших носіях, аніж папір, однак із фіксацією волі (думки, намірів) сторін через логічно упорядковані знаки. Матеріальним носієм буде комп’ютерний диск, із якого зчитується відповідна інформація через її сприйняття на моніторі або після роздрукування на папері. Тому електронно-цифрова форма є різновидом письмової форми з урахуванням специфіки мережі Інтернет.

Зокрема, Цивільний кодекс України визнає можливість укладення правочинів в електронній формі, розглядаючи її як еквівалент письмової форми, відповідно до другого пілходу. Стаття 207 Цивільного кодексу передбачає, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку. При цьому, вимога щодо письмової форми є дотриманою, якщо зміст правочину зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Доцільно погодитись з тим, що електронна форма укладення договорів можлива там, де це прямо передбачене спеціальним законодавством про певний вид договорів, наприклад, банківська сфера та цінні папери.

  1. Розмежуванням оферти і пропозиції робити оферти

Наступним проблемним питанням теорії та практики укладення електронних договорів є розмежування оферти і пропозиції робити оферти.

Як правило, основними вимогами до оферти є те, що оферта повинна містити всі істотні умови майбутнього договору, і те, що вона має виражати намір оферента бути зв’язаним її умовами в разі акцепту. Однак законодавство і судова практика деяких держав нерідко висувають ще одну вимогу, згідно з якою оферта повинна бути адресована конкретній особі (або особам), а не звернена до невизначеного кола осіб. У противному разі пропозиція укласти договір буде вважатися не офертою, а пропозицією робити оферти, що істотно впливає на визначення моменту укладення договору.

Учасники семінару
Учасники семінару

Ця проблема у правовій доктрині дістала назву «проблеми публічної оферти» і, як показує практика, безпосередньо стосується питань укладення договорів за допомогою засобів електронного зв’язку. Поряд з тими договорами, які укладаються шляхом обміну електронними повідомленнями між заздалегідь визначеними контрагентами через їх персоніфіковані електронні адреси, у сфері електронної комерції існує величезна кількість договорів, які укладаються суб’єктами підприємницької діяльності з будь-якою особою, яка звернулася до них. Для цього суб’єкти електронної комерції розміщують на сторінках веб-сайтів оголошення і рекламу своїх товарів (робіт, послуг), з якими може ознайомитися необмежене коло осіб. У зв’язку з цим у правозастосовній практиці неодноразово виникало питання про те, чи є подібні оголошення і реклама офертами.

Передусім слід зазначити, що в класичному договірному праві питання про розмежування публічної оферти і запрошення робити оферти вирішується по-різному. Фактично його вирішення залежить від того, який саме варіант обраний на рівні законодавства і судової практики певної держави. Так, у країнах англо-американського права, а також у Німеччині пропозиція, адресована необмеженій кількості осіб, не має статусу оферти, а є лише запрошенням робити оферти. Так, у Німеччині офертою вважається тільки та пропозиція, яку адресовано конкретній особі (ст. 145 НЦУ). На відміну від цього у Франції, Італії, Російській Федерації та деяких інших країнах така пропозиція вважається офертою. Наприклад, згідно з Цивільними кодексами РФ (частини 1, 2 ст. 437 ЦК Російської Федерації) і Республіки Білорусь (частини 1, 2 ст. 407 ЦК Республіки Білорусь) пропозиція, що містить всі істотні умови договору і з якої вбачається воля особи, яка робить таку пропозицію, укласти договір на зазначених у ній умовах з кожним, хто відгукнеться, визнається офертою (публічна оферта).

Проблема запровадження спеціального правила співвідношення оферти і запрошення до оферти при укладенні електронних договорів була по-різному вирішена і на рівні національних законодавств й судової практики окремих країн. Наприклад, у Франції загальне правило, сформульоване ще задовго до появи електронних засобів зв’язку, було залишено незмінним і для договорів. Водночас у ЦК Франції з’явилась ст. 1369-4, яка дещо деталізувала загальне правило в контексті порядку укладення саме електронних договорів і визначила, що будь-яка особа, яка пропонує за допомогою електронних засобів зв’язку доставку товарів або надання послуг, вважається оферентом і є пов’язаною своєю офертою стільки, скільки її оферта доступна для ознайомлення.

Як відомо, згідно із загальним правилом, сформульованим у Цивільному кодексі України (ст. 641 ЦК), безадресна пропозиція укласти договір не є офертою. З цього правила ЦК передбачає два винятки: перший виняток полягає в тому, що пропозиція, адресована невизначеному колу осіб, вважається офертою, якщо в ній прямо вказано про це (ч. 2 ст. 641 ЦК). Наприклад, іноді володільці сайту прямо вказують, що те чи інше оголошення, розміщене на веб-сторінці, є публічною офертою. Другий виняток передбачено ст. 699 ЦК, яка регулює особливості укладення договорів роздрібної купівлі-продажу. Так, пропозиція товару в рекламі, каталогах і в інших описах товару, адресованих невизначеному колу осіб, якщо вона містить усі істотні умови договору, вважається офертою.

Учасники семінару: О. М. Потопахіна та А. Л. Святошнюк
Учасники семінару: О. М. Потопахіна та А. Л. Святошнюк

Також публічною офертою вважається виставлення товару, демонстрація його зразків або надання відомостей про нього в місцях його продажу, крім випадків, коли продавець явно визначив, що товар не призначений для продажу. Однак Закон України «Про електронну комерцію» принципово змінив правило про співвідношення оферти і запрошення робити оферту в контексті укладення електронних договорів. Так, згідно з ч. 4 ст. 11 цього Закону пропозиція укласти електронний договір може бути зроблена шляхом відправки комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) в мережі Інтернет або в інших інформаційно-телекомунікаційних системах, з чого випливає, що оферта може бути виставлена на огляд для будь-якого користувача мережі Інтернет. Про це свідчать й інші положення зазначеного Закону, зокрема, ч. 2 ст. 8 цього Закону, відповідно до якої покупець (замовник, споживач) товарів, робіт, послуг у сфері електронної комерції іменується особою, яка приймає (акцептує) пропозицію іншої сторони про укладення договору. Отже, особа, яка є продавцем (виконавцем) товарів (робіт, послуг) і яка розміщує оголошення на певному веб-сайті, є оферентом.

  1. Визначенням способів вираження акцепту

Наступною проблемою є визначення способів вираження акцепту.

Акцепт є другою обов’язковою стадією укладення будь-якого договору, у тому числі і електронного. Згідно із загальним правилом, акцепт повинен відповідати двом основним вимогам: бути повним (містити згоду з усіма умовами договору, запропонованими в оферті) і безумовним (не містити нових умов і не змінювати запропонованих). Однак, окрім змісту акцепту, важлива також форма і способи його вираження, особливо в країнах континентального права, в яких формальним вимогам приділяється окрема увага, а їх недотримання часом може спричинити недійсність правочину.

Так, з аналізу положень ЦК України випливає, що існують такі форми вираження акцепту: 1) усна; 2) письмова, шляхом надання оференту письмового документа (якщо певний договір повинен бути укладений у письмовій формі); 3) конклюдентна, тобто шляхом виконання умов договору, зазначених в оферті (відвантаження товарів, надання послуг, виконання робіт, сплата відповідної суми тощо) (ч. 2 ст. 642 ЦК України); 4) мовчазна, у випадках, установлених договором або законом (ч. 3 ст. 205 ЦК України). У практиці ж укладення електронних договорів укорінились доволі специфічні форми вираження волі акцептанта, які варіюються залежно від того, в якому порядку укладається той чи інший договір. Так, якщо договір укладається через певний інтернет-магазин з будь-якою особою, яка звернеться (тобто, в автоматизованому режимі), то акцепт, як правило, виражається «кліком» або іншою дією, пов’язаною із завантаженням відповідної веб-сторінки. У зв’язку з цим у доктрині та судовій практиці країн загального права виникла ціла класифікація електронних договорів залежно від способу вираження згоди на укладення договору. Найбільш поширеною, якщо не сказати класичною, є дихотомічна класифікація електронних договорів, згідно з якою виділяють click-wrap і browsewrap-контракти.

Учасники семінару (зліва направо): А. Кривошликова, А. Л. Святошнюк, Л. М. Токарчук, М. Ячменська, А. Кисель
Учасники семінару (зліва направо): А. Кривошликова, А. Л. Святошнюк, Л. М. Токарчук, М. Ячменська, А. Кисель

Так, перший різновид договорів (clickwrap-контракти) характеризується тим, що особа, яка приєдналася до умов договору, має можливість ознайомитися з ними до моменту вираження своєї згоди, а сама згода виражається шляхом «кліка» на відповідному інтерактивному зображенні на екрані (наприклад, шляхом проставляння «галочки» у вікні «я згоден з умовами договору»).

Друга група контрактів охоплює ситуації, коли умови договору доступні для ознайомлення за посиланням на веб-сайті, але користувач не обов’язково повинен пройти за цим посиланням, щоб висловити згоду на укладення договору.  Користувач у даному випадку взагалі не висловлює своєї згоди в явній формі, – його згода висловлюється шляхом простого завантаження певної сторінки, повторного звернення до сторінки веб-сайту або непокидання цієї сторінки протягом певного часу. Найчастіше договори типу browsewrap – це договори, що містять заборону на копіювання змісту веб-сторінки без дозволу власника сайту, договори про збір та обробку персональних даних відвідувачів сайту тощо.

  1. З’ясуванням часу і місця укладення договору

 З появою електронних договорів у законодавчі акти окремих країн були внесені спеціальні правила визначення моменту укладення саме цих договорів, які відрізняються від правил визначення моменту укладення традиційних «паперових» договорів. Наприклад, якщо проаналізувати законодавства пострадянських держав, то можна виявити, що у всіх цих країнах на рівні цивільних кодексів традиційно підтримувалася так звана «теорія отримання», згідно з якою договір визнається укладеним у момент одержання особою, яка направила оферту, її акцепту.

Однак, у деяких державах СНД на рівні спеціального законодавства, що регулює сферу електронної комерції та електронного документообігу, були запроваджені норми, якими фактично була підтримана інформаційна теорія визначення моменту укладення саме електронних договорів. Наприклад, згідно зі ст. 22 Закону Республіки Молдова «Про електронну торгівлю» оферта або акцепт вважаються отриманими з моменту відправлення одержувачем оферти або акцепту електронного повідомлення про їх отримання, якщо інше не передбачено домовленістю сторін. При цьому якщо таке повідомлення не отримано відправником протягом строку дійсності оферти, відправник може повідомити про це одержувача і вказати строк, протягом якого підтвердження повинно бути надіслано. Якщо підтвердження не отримане в зазначений строк, електронний договір не вважається укладеним.

А Закон Республіки Молдова «Про електронний підпис та електронний документ» додатково до цього прямо вказує: в разі, коли між підписантом електронного документа і його одержувачем не погоджене інше, електронний документ вважається прийнятим одержувачем, якщо він: a) надходить в інформаційну систему, з якої одержувач здатний вилучити електронні документи; b) надходить в зазначену одержувачем інформаційну систему в формі, доступній для його використання в цій системі (ч. 4 ст. 20 вказаного Закону).

Таким чином, з аналізу зазначених положень випливає, що для визначення моменту укладення електронного договору важливий не тільки факт отримання оферентом електронного повідомлення, що містить акцепт, а й факт отримання можливості ознайомлення зі змістом цього повідомлення.

В Україні ж питання про визначення моменту укладення електронного договору не було врегульовано особливим чином. Щодо електронних договорів діє те ж правило, що і для будь-яких інших договорів, а саме: договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (ч. 1 ст. 640 ЦК України). Водночас Законом України «Про електронну комерцію» були запроваджені правила визначення моменту відправки і доставки електронних повідомлень. Так, згідно з ч. 2 ст. 16 цього Закону електронний документ (повідомлення) вважається отриманим суб’єктом електронної комерції в момент, коли такий документ (повідомлення) отримано інформаційно-телекомунікаційною системою суб’єкта, якщо інше не передбачено законом або договором.

Надалі, у доповідях магістрантів 1 року навчання будуть висвітлені проблемні питання, що виникають у практиці при укладенні цивільно-правових договорів, що укладаються у мережі Інтернет.

Список використаних джерел

  1. Жутова С.М. Особливості укладення угод через мережу Інтернет.  «Молодий вчений». №11 (51). 2017. С. 875-879.
  2. Чучковська А.В. Правове регулювання електронної комерції в Україні. Навчальний посібник. К.: Центр учбової літератури. 224 с.
  3. Про порядок здійснення криптографічного захисту інформації в Україні: Указ Президента України від 22.05.98 № 505/98. URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/505/98.
  4. Про електронну комерцію: Закон України від 3.09.2015. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/675-19.
  5. Найман Н. Юридична сила e-contracts: Як розцінювати договори, укладені в мережі Інтернет? URL: http://yur-gazeta.com/dumka-eksperta/yuridichna-sila-econtracts-yak-rozcinyuvati-dogovori-ukladeni-v-merezhi-internet.html.
  6. Філатова Н.Ю. Регулювання особливостей укладення електронних договорів: порівняльно-правовий аналіз. Проблеми законності. Вип. 139. 2017. С. 63-77. URL: file:///C:/Users/asus/Downloads/Pz_2017_139_8.pdf.
  7. Костенко Р. Електронні підписи та новий закон. URL: http://uz.ligazakon.ua/ua/magazine_article/EA011023.

Основні положення доповіді А. Кисель

“ОНЛАЙН-ПЛАТФОРМИ ЯК НОВІТНЯ КОНЦЕПЦІЯ ВИРІШЕННЯ СПОРІВ”

Технології фундаментально змінюють правові інституції, особливо порядок вирішення спорів. Поява електронної комерції зумовила виникнення платформ з онлайн вирішення спорів, які вже застосовуються на різних континентах та в усіх сферах. Це свідчить про ефективний симбіоз функціонування права та технологій.

З набранням чинності 19.01.2016 року Регламенту Європейського Парламенту і Ради відносно онлайн вирішення спорів у сфері споживання від 21.05.2013 № 524/2013 Європейська комісія ввела в дію платформу онлайн вирішенням спорів (ODR платформа), яка стала доступною для використання з метою онлайн-вирішення спорів. Дана платформа дозволяє покупцям і продавцям подавати скарги на всіх офіційних мовах Європейського Союзу [1].

Мета платформи полягає у тому, щоб допомогти споживачам і онлайн-продавцям вирішити свої договірні спори з приводу купівлі товарів і послуг поза судом, за низькою ціною, простим і швидким способом. Наведене відбувається наступним чином.

Споживач заповнює електронну форму скарги, яка потім направляється відповідному онлайн-продавцю. Після того як споживач і онлайн-продавець домовляються про установу, яка вирішить їх спір, платформа ODR автоматично передає скаргу даній установі. Уповноважена особа обробляє випадок онлайн і досягає результату протягом 90 днів [2, c. 19].

За допомогою вказаної платформи досить зручно вирішувати трудові, сімейні, житлові спори та спори в електронній комерції.

Однак, до офіційного запровадження ODR платформи в Європейському Союзі, в інших країнах світу вже успішно існували та розвивались інші платформи з онлайн вирішення спорів, які з часом почали поширюватись не тільки на ринок електронної комерції, але і на інші ринки.

До таких платформ можна віднести (слайд 1):

1) Demander justice – провідну онлайн службу подання позовів у дрібних справах у Франції, яка пропонує сторонам інструкції з підготовки позовів та вирішення спорів в онлайн-режимі. Дана платформа забезпечує надання послуг з онлайн вирішення спорів, покликана сприяти доступу до правосуддя всіх громадян, яким часто не вистачає наполегливості у відстоюванні своїх прав або  у яких немає можливості отримати якісну правову допомогу [3].

2) Онлайн-платформу «Дорожня карта правосуддя» (Rechtwijzer), що застосовується у Нідерландах з 2007 року. Rechtwijzer є онлайн способом вирішення спорів, розробленим Радою правової допомоги Нідерландів в рамках державного-приватного партнерства.

Rechtwijzer – це перша ODR платформа, яку вдалося адаптувати до сімейних спорів, майнових спорів та спорів, що стосуються оренди, купівлі-продажу та ін. Щороку близько 700 розлучень оформлюється за допомогою Rechtwijzer. Платформа використовує алгоритми пошуку можливих домовленостей і пропонує рішення. Але якщо домовитися не вдається, сторони можуть звернутися до медіатора. У разі недосягнення домовленості через медіацію можливим є звернення до арбітра за обов’язковим для сторін рішенням, але це відбувається тільки в 5% випадків [4, с. 146].

Учасники семінару. Загальне фото – на пам'ять
Учасники семінару. Загальне фото – на пам’ять

Rechtwijzer одержав широке міжнародне визнання і був номінований на одержання нагороди «Кришталеві терези правосуддя» у 2015 році [3].

3) Youstice окрему ODR платформу, призначену вирішувати скарги споживачів і полегшувати здійснення покупок через Інтернет. Сфера поширення цього сервісу значна: спори в роздрібній торгівлі, з транспортних перевезень, азартні ігри через Інтернет тощо. Сервіс дає компаніям можливість ефективно взаємодіяти зі споживачами і розглядати їх скарги протягом кількох хвилин. Компанії і споживачі мають можливість безпосередньо вести переговори і вирішувати спірні питання в декілька кліків [2, c. 22].

4) Modria – платформу для надання будь-яким сторонам послуг з онлайн-вирішення спорів. Ця платформа складається з чотирьох модулів, які представляють чотири стадії онлайн-вирішення спорів: діагностика проблеми, переговори, медіація та арбітраж. При цьому платформа Modria дозволяє застосовувати ці модулі у вільній послідовності, створюючи свій порядок вирішення спорів. Платформа допомагає автоматично вирішувати найбільш поширені і тривалі спори (наприклад, заборгованість, орендні спори, невеликі претензії) [2, c. 21].

5) Сivil Resolution Tribunal – перший третейський онлайн суд Канади, який займається вирішенням житлових спорів і спорів з претензіями на незначні суми. Третейський суд онлайн допомагає людям швидко і доступно вирішувати свої спори, а також заохочує до співпраці особливим підходом до їх вирішення [3].

Відмітимо, що станом на теперішній час на веб-сайтах вітчизняних інтернет-магазинів є виключно форми для подання скарг без певної процедури і строків її розгляду або контактна інформація служб підтримки. На невеликих сайтах будь-які можливості для вирішення спорів взагалі відсутні.

У 2018 році в Україні запустилась перша ODR платформа Pinky.Solutions (слайд 2), завданням якої є сприяння вирішенню спорів в сфері електронної комерції.

Pinky.Solutions працює як нейтральна платформа, яка прокладає простий шлях вирішення спору для конфліктуючих сторін. Зрозумілі процедури та підказки допомагають ефективно вести діалог і оцінювати позиції для досягнення сторонами рішення.

Даний формат дозволяє уникнути додаткових витрат часу і коштів на розгляд справи судом. Вирішення спорів відбувається максимально швидко, шляхом автоматизації переговорів між конфліктуючими сторонами. Після надання відповіді на кілька запитань і їх обробки за допомогою алгоритмів сторони конфлікту доходять взаємної згоди [5].

Що стосується виконання таких домовленостей, то варто зазначити, що результати переговорів фіксуються взаємною угодою про досягнення компромісу щодо спірного питання, виконання якої ґрунтується на загальних принципах виконання зобов’язань – добросовісності, розумності та справедливості, а також на загальних положеннях щодо виконання зобов’язань,  передбачених Главою 48 Цивільного кодексу України [6].

Можна виділити наступні переваги вищезазначеної платформи (слайд 3):

  1. Онлайн-вирішення спорів виключає вплив людського фактора. Всі варіанти сценарію побудовані на алгоритмах, стороннє втручання неможливо.
  2. Спори вирішуються за короткий термін – від кількох годин до 10 днів.
  3. Для тих, хто подає скаргу, сервіс безкоштовний, а інтернет-магазини витратять менше коштів, ніж при зверненні до суду.
  4. Рішення, винесені онлайн, не публікуються у відкритому доступі, на відміну від судових [7].

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що онлайн вирішення спорів має особливу правову природу, а тому є самостійним способом вирішення спорів. Впровадження  даної технології сприяло виникненню можливості вирішувати значну кількість спорів протягом відносно невеликого проміжку часу та уникати додаткових витрат. На нашу думку, практичне застосування онлайн вирішення спорів заслуговує найпильнішої уваги і вивчення, оскільки відкриває нові можливості електронного правосуддя.

Список використаних джерел

  1. Регламент Європейського Парламенту і Ради відносно онлайн вирішення спорів у сфері споживання: Міжнародний документ від 21.05.2013 № 524/2013. URL: https://eur-lex.europa.eu/eli/reg/2013/524/oj (дата звернення: 18.09.2019).
  2. Микитин М. В. Перспективи функціонування в Україні ODR платформякновітньої концепції вирішення спорів. Одеса, 2018. 36 c.
  3. Програма «Нове правосуддя». Конференція «Суди і вирішення спорів в режимі онлайн: покращення доступу до правосуддя в Україні». 2017. URL: http://www.fair.org.ua/content/tender/NJ_ODR_Conference_Agenda_Speaker_Bios_UKR_FINAL.pdf (дата звернення: 20.09.2019).
  4. Любченко Я. П. Альтернативні способи вирішення правових спорів: теоретико-правовий аспект: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. Харків, 2018. 249 с.
  5. Online інструменти для вирішення проблем бізнесу. 2018. URL:  https://e-tpp.org/2018/06/23/online-instrumenty-dlya-vyrishennya-problem-biznesu/ (дата звернення: 19.09.2019).
  6. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 № 435-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (дата звернення: 18.09.2019).
  7. Гогилашвили Е. Украинский стартап дня: онлайн-платформа по разрешению споров Pinky Solutions. 2017. URL: https://bit.ua/2017/11/ukrainskij-startap-dnya-onlajn-platforma-po-razresheniyu-sporov-pinky-solutions/ (дата звернення: 20.09.2019).

 Основні положення доповіді А. Кривошликової

“ОГЛЯД ПРАКТИКИ УКРАЇНСЬКИХ СУДІВ У СПОРАХ, ЩО ВИНИКАЮСЬ ІЗ ЕЛЕКТРОННИХ ПРАВОЧИНІВ”

 Можливість укладення договорів в електронній формі передбачена ч. 1 ст. 205 Цивільного кодексу України, де електронна форма є підвидом письмової. Особливо поширеними є електронні правочини щодо придбання чи замовлення в мережі Інтернет товару з метою задоволення власних потреб. Аналіз національної судової практики свідчить про те, що у числі спорів, що виникають із електронних правочинів, найбільш численними є спори щодо визнання правочину недійсним внаслідок недотримання форми правочину. Розглянемо приклади.

Приклад 1. Відповідно до ст.ст. 1, 13 Закону «Про захист прав споживачів» укладення договору на відстані відбувається за допомогою засобів дистанційного зв’язку: телекомунікаційних мереж, поштового зв’язку, телебачення, інформаційних мереж, зокрема Інтернет [1].

У справі за позовом Особи 1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Р.Т.», третя особа – Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «П.Банк», про захист прав споживачів Ленінський районний суд м. Севастополя установив, що 19 грудня 2009 р. позивач здійснив оплату на рахунок відповідача за акційний телевізор вартістю 6 тис. 740 грн, який він бажав придбати у інтернет-магазині «С. Магазин». Зазначений телевізор позивачу не доставили. Відповідач посилався на те, що правочин був недійсним внаслідок порушення форми [2].

Задовольняючи позов, суд виходив із того, що договір про придбання товару був укладений на відстані через засоби дистанційного зв’язку, а саме –  через інформаційні мережі, Інтернет, що не суперечить вимогам пунктів 8, 10 ч. 1 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів». На підтвердження позовних вимог споживач надав суду квитанцію про оплату.

Згідно з п. 6 ст. 13 Закону «Про захист прав споживачів», якщо інше не передбачено договором, укладеним на відстані, продавець повинен поставити споживачеві товар протягом прийнятного строку, але не пізніше тридцяти днів із моменту одержання згоди споживача на укладення договору. У разі неможливості виконання договору через відсутність замовленого товару продавець повинен негайно повідомити про це споживача, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору [1].

Приклад 2. Важливе значення для чинності правочину має дотримання передбаченої законом форми його вчинення. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму [3].

У своєму рішенні Харцизький міський суд Донецької області встановив, що між позивачем та відповідачем було укладено договір займу титульних знаків у системі «WebMoney Transfer» в мережі Інтернет в електронній формі, які були підписані сторонами аналогами власноручного підпису (АВП) кредитора та боржника. З огляду на це, суд дійшов висновку, що договір, укладений в електронній формі, має таку саму юридичну силу, як і письмовий [4]. Однак це не стосується випадків, коли відповідно до законодавства документ може бути створений лише у вигляді письмового документа (наприклад, свідоцтво про право на спадщину).

Приклад 3. Відомо, що юридична сила електронного документа, у тому числі й електронного правочину, може посвідчуватись не тільки наявністю електронного підпису. У банківській практиці й на ринку цінних паперів суб’єкти часто використовують інші аналоги власноручного підпису для посвідчення електронного документа і надання йому юридичної сили. ЦК України дозволяє при вчиненні правочинів у письмовій формі використовувати інші аналоги власноручного підпису. Крім цього, електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа.

На підтвердження сказаного розглянемо рішення Нововолинського міського суду Волинської області у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_4 про стягнення боргу за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про визнання правочину щодо видачі кредиту за кредитним лімітом недійсним та про застосування наслідків недійсного правочину.

Спірні правовідносини полягали в тому, що між позивачем та відповідачем ОСОБА_4 17 листопада 2006 року було укладено договір, відповідно до якого позивачу було надано кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Зустрічні вимоги про визнання правочину щодо встановлення кредитного ліміту недійсним та про застосування наслідків недійсного правочину відповідач мотивує тим, що банк вручив йому платіжну картку «Універсальна» та ПІН-код. Договір про відкриття карткового рахунку, про надання та використання платіжної картки, а також договір про надання кредиту (у межах кредитної лінії), який би відповідав нормам законодавства, у письмовому вигляді з ним не укладався, що суперечить чинному законодавству.

Оскільки встановлений банком ліміт належним чином до відома йому не доводився і здійснення кредитних операцій банком не блокувалось, він користувався кредитними коштами. Повернення кредиту здійснювалось шляхом списання банком грошових коштів із його зарплатної картки, а також за рахунок поповнень позивачем платіжної картки особисто. Отже, на момент передавання грошових коштів між сторонами правочину мав бути укладений кредитний договір у письмовій формі [4].

Суд, задовольняючи позов та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, керувався наступним. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» документи за операціями із застосуванням спеціальних платіжних засобів та інших документів, що використовуються в платіжних системах для ініціювання переказу, можуть бути паперовими та електронними. При цьому, згідно із ст. 18 цього Закону електронний документ на переказ має однакову юридичну силу з паперовим документом. Електронні документи зберігаються на носіях інформації у формі, що дає можливість перевірити цілісність електронних документів на цих носіях. Електронні документи не потребують наступного паперового підтвердження. Отже, посилання представника відповідача на відсутність письмових договорів на отримання кредитних коштів у межах кредитного ліміту, а також належним чином доведення до відома і отримання згоди ОСОБА_4 на всі умови договору не можуть бути прийняті судом, у зв’язку з тим, що введення ПІН-коду для отримання готівки є підписанням електронного документа за допомогою електронного підпису.

Таким чином, можемо дійти висновку, що коло спірних правовідносин, пов’язаних із електронними правочинами, є досить широким. Національні суди досліджують всі обставини по справі відповідно до вимог закону та з урахуванням особливостей, притаманних саме електронним правочинам.

Список використаних джерел

  1. Про захист прав споживачів: закон України №1023-ХІІ від 12.05.1991 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1023-12
  2. Судова практика з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009-2012 рр.): узагальнення Верховного Суду України від 01.02.2013 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0006700-13
  3. Про електронні документи та електронний документообіг: закон України № 851-IV від 22.05.2003 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/851-15
  4. Недійсність електронного правочину. URL: https://protocol.ua/ru/nediysnist_elektronnogo_pravochinu_5/

Основні положення доповіді М. Ячменської

“СУДОВА ПРАКТИКА РОЗГЛЯДУ СПОРІВ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ІЗ ОНЛАЙН-ДОГОВОРІВ: ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД”

За основу доповіді взято аналіз судової практики США, оскільки саме американські суди розробили ґрунтовні правові позиції щодо вирішення спорів, що виникають з онлайн-правочинів.

Судова практика США виокремлює два різновиди договорів, що укладаються онлайн: click-wrap і browse-wrap договори.

Однією з найцікавіших справ у цьому контексті є Rachel Cullinane, Jaqueline Nunez, Elizabeth Schaul, and RossMcDonagh, andallothers v. Uber Technologies, Inc., в якій окружний суд штату Массачусетс дійшов таких висновків.

У чому полягає відмінність цих договірних типів?

На думку суду, договір типу browse-wrap характеризується тим, що користувач при перегляді веб-сторінки може взагалі не бачити його умов. Однак насправді на сайті міститься посилання на умови цього договору, які передбачають, що використання веб-сайту є вираженням згоди на укладення договору, незалежно від того, чи знає про це користувач. При цьому посилання на умови договору часто сховані у нижній частині сторінки або містяться в непомітних частинах веб-сайту, де користувачі навряд чи побачать це. У договорі типу «browse-wrap» зазвичай міститься умова про те, що використання сайту вважається акцептом.

Часто browse-wrap договори також містять твердження про те, що коли користувач продовжує використовувати веб-сайт або завантажений програмний продукт, він виявляє свою згоду з умовами договору [1].

Натомість договір типу сlick-wrap – це онлайн-контракт, в якому користувачі веб-сайту повинні натиснути кнопку “Я згоден” після того, як побачать список умов використання сайту. Суд зауважив, що договори типу «click-wrap» відрізняються від «browsewrap» за здатністю претендувати на примусове виконання і судовий захист.

Так, договори типу «click-wrap» дозволяють судам зробити висновок, що користувач, як мінімум, мав можливість ознайомитися з умовами договору і виразив свою згоду з ними шляхом натискання на кнопку. Тому clickwrap договори завжди можуть претендувати на судовий захист і примусове виконання, а от browse-wrap – лише якщо буде доведено, що посилання на умови цих договорів були достатньо помітними для користувача [2].

Слід зазначити, що суди США почали розглядати такі спори, застосовуючи традиційні принципи договірного права , які встановлюють, що для того, щоб укласти юридично обов’язковий договір через Інтернет, має бути наявний прояв взаємної згоди сторін, яка може виражатися шляхом кліку (click-wrap agreement), певної поведінки (browse-wrap agreement) або мовчанням чи бездіяльністю. Хоча торгівля в Інтернеті відкрила судам багато нових ситуацій, основні засади укладення договорів суттєво не змінились.

Однією з таких засад є обов’язковість взаємної згоди сторін. Саме цю засаду договірного права було названо «наріжним каменем договору» (touchstone of the contract) у справі Nguyen v. Barnes&Noble, Inc. [3].

Із метою визначення того, чи мала місце в конкретному випадку взаємна воля сторін на укладення онлайн-договору, практикою американських судів було вироблено два основні тести: 1) тест на обґрунтоване повідомлення («reasonable notice test»); 2) тест на розумну взаємодію між сторонами («reasonable communicativeness test»).

Яскравим прикладом у цьому контексті є справа Gary Sgouros проти компанії TransUnionCorp. Справа полягала в тому, що пан Gary Sgouros придбав кредитний звіт, скориставшись для цього послугами веб-сайту компанії TransUnionCorp., яка спеціалізувалась на питаннях споживчого кредиту. При укладенні договору щодо придбання цього звіту позивачеві була запропонована онлайн форма, яка містила такі дані: поле, позначене «Договір про надання послуг», посилання на версію умов цього договору, кнопку «Я приймаю», яка дозволила користувачеві перейти до наступного кроку – покупки, дозвіл TransUnion отримати доступ до особистої інформації споживача про кредит.

Суд визнав, що компанія TransUnionCorp. «активно вводила в оману» клієнтів щодо того, з чим вони погоджувалися: у нижній частині веб-сторінки з’являлася кнопка «Я приймаю», яку користувачі повинні були натиснути, щоб продовжити процес покупки кредитного звіту, а над цією кнопкою виникала інша стрічка, яка повідомляла, що натискаючи цю кнопку, споживачі дозволяють компанії отримувати інформацію зі свого особистого кредитного профілю. Іншими словами, веб-сторінка Trans Union не повідомляла користувачам про те, що натискання кнопки «Я приймаю» при укладенні відповідного договору означатиме не лише прийняття умов цього договору, а й надання доступу до їх персональних даних, не пов’язаних безпосередньо з укладенням такого договору. Апеляційний суд США Сьомого округу, розглядаючи цю справу, визнав, що для того, щоб відповідні умови договору були обов’язковими для користувача веб-сайту, йому повинно бути обґрунтовано повідомлено (reasonable notice) про те, що, використовуючи цей веб-сайт і натискаючи на відповідну кнопку, договір буде укладено саме на цих умовах, а не на інших [4].

У підсумку, суд визнав, що між Sguas і TransUnion не існувало жодної угоди, оскільки не було взаємної згоди на укладення договору.

Інший тест, а саме тест на розумну взаємодію між сторонами (“reasonable communicativeness test”) складається з 2 етапів: 1) визначення того, чи зрозуміло та однозначно власник веб-сторінки повідомляє клієнту про всі умови договору; 2) встановлення того, чи надають обставини справи змогу зробити обґрунтоване припущення, що клієнт отримав обґрунтоване повідомлення (reasonable notice) про умови договору.

Отже, із аналізу практики судів США випливає, що умови browse-wrap договорів можуть мати юридичну силу, якщо на веб-сайті: 1) міститься помітне повідомлення про умови такого договору; 2) визначено, що використання веб-сайту є згодою з умовами договору; 3) чітко вказано, в якій частині інтернет-сторінки можна знайти умови browse-wrap договору  або посилання на них (зазвичай вони представлені в нижній частині веб-сайту). Таким чином, договори типу browse-wrap є більш «уразливими» порівняно з сlick-wrap і не завжди можуть мати судовий захист. Але це не означає, що вони самі а бо їхні окремі умови не мають юридичної сили взагалі [6].

Якщо дослідити практику європейських судів, то можна дійти висновку, що наявна практика європейських судів з питань дійсності browse-wrap-угод   неоднозначна. Так, німецький суд підійшов досить формально до даного питання і визначив, що така угода не має юридичної сили, оскільки її умови не були належним чином доведені до відома іншої сторони. Суд вказав, що «такі умови повинні бути або невід’ємною частиною оферти, або позначені таким чином, щоб користувач не міг їх пропустити. Якщо ж користувач сам повинен вживати заходів для їх пошуку, то такі умови не стають частиною договору» [5].

Отже, проаналізувавши підхід американських судів до питання про порядок укладення договорів типу click-wrap та browse-wrap, можна дійти висновку, що взаємний прояв згоди є основоположним принципом договірного права, наріжним каменем договору. При цьому форма вираження згоди на укладення договору не має значення для визнання його обов’язковості для сторін. Увагу потрібно зосередити на способі повідомлення акцептанта про на явність договору і про його зміст, здатності акцептанта помітити і ознайомитися з цими умовами до того, як договір буде укладено.

Список використаних джерел

  1. Furtad, Rebecca [2016] E-contracts Whatare Shrink Wrap, Click-Wrap, and BrowseWrap Agreements? URL: https://blog.ipleaders.in/e-contracts-shrink-wrap-click-wrapbrowse-wrap-agreements/ (дата звернення: 25.03.2018).
  2. Rachel Cullinane, Jaqueline Nunez, Elizabeth Schaul and Ross Mc Donagh, andallothers v. Uber Technologies, Inc. Case 1:14-cv-14750-DPW [2016]. URL: https://www.gpo.gov/ fdsys/pkg/USCOURTS-mad-1_14-cv-14750/pdf/USCOURTS-mad-1_14-cv-14750-1. pdf (дата звернення: 25.03.2018).
  3. Johansson Andreas [2015] The En for ceability of Click-wrap Agreements URL: http:// www.diva-portal.org/ smash/get/diva2:807840/FULLTEXT01.pdf (дата звернення: 25.03.2018).
  4. The 2-step “Reasonable Communicativeness” test. URL: https:// termsfeed.com/ blog/ reasonable-communicativeness/ (да та звернення: 25.03.2018). 12. Content Services Ltd v. Bundes arbeits kammer. Case C-49/11 [2012].URL: https:// eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A62011CJ0049 (дата звернення: 25.03.2018).
  5. Філатова Н.Ю. Договори типу click-wrap і browse-wrap: особливості і призначення. Вісник ОНУ імені І. І. Мечникова. Правознавство. 2018. Т. 23. Вип. 1 (32). С. 87 – 97.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ СЕМІНАР, ПРИСВЯЧЕНИЙ ДНЮ ОХОРОНИ ПРАЦІ (26.04.2019)

Двадцять шостого квітня 2019 року на кафедрі цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова відбувся науково-практичний семінар, присвячений Дню охорони праці.

З доповіддю на семінарі виступила кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри  цивільно-правових дисциплін Ольга Миколаївна Потопахіна.

О.М. Потопахіна. Фото © Є.М. Корнеєва
О.М. Потопахіна. Фото © Є.М. Корнеєва

Основні положення доповіді О.М. Потопахіної

Актуальність проблематики

Одним з основних трудових прав людини є право на здорові та безпечні умови праці, проголошене в міжнародних актах, національному законодавстві. Забезпечення закріпленого у частині четвертій ст. 43 Конституції України права кожного на належні, безпечні і здорові умови праці здійснюється за допомогою комплексу правових норм, які традиційно включаються до інституту «Охорона праці» як складової системи трудового права.

Щороку 28 квітня, відповідно до Указу Президента України від 18.08.2006 № 685/2006, у нашій країні відзначають День охорони праці. Цьогоріч Всесвітній день безпеки та гігієни праці проходить під гаслом «Безпечне та здорове майбутнє праці».

Це свято започаткувала Міжнародна організація праці (МОП), яка вирішила розширити масштаби своєї діяльності з просування ідеї охорони праці в сучасному суспільстві. Одним із головних аспектів цієї роботи є розробка заходів щодо зниження рівня смертності на виробництві.

Міжнародна організація праці (МОП) (ILO – International Labour Organization) є спеціалізованою установою Організації об`єднаних націй (ООН). Основним завданням МОП є встановлення та поширення принципів соціальної справедливості і трудових прав та прав людини, визнаних світовою спільнотою. МОП була заснована у 1919 р. в результаті підписання Версальського договору, який, в свою чергу, дав початок існуванню Ліги Націй, і стала першою спеціалізованою установою ООН у 1946 р.

Одинадцятого квітня 2019 року Світ відзначив 100-річчя заснування МОП, що була створена для підтримки міжнародного співробітництва задля забезпечення миру у світі та зменшення соціальної несправедливості за рахунок поліпшення умов праці.

Учасники семінару. Фото © Є.М. Корнеєва
Учасники семінару. Фото © Є.М. Корнеєва

Україна є членом МОП з 1954 р. Сьогодні багато Конвенцій МОП ратифіковані Україною та є частиною національного законодавства країни.

За оцінками МОП, щорічно у світі від нещасних випадків і захворювань, пов’язаних з трудовою діяльністю, гине понад 2,3 млн працівників, а біля 337 млн людей стають жертвами нещасних випадків на виробництві. Майже 6 тис. працівників гинуть на робочих місцях кожний день – це один смертельний випадок кожні 15 секунд. Загальна кількість нещасних випадків на виробництві становить 270 млн на рік. Захворюваннями, пов’язаними з трудовою діяльністю, страждають біля 160 млн людей. При чому 4% всесвітнього валового внутрішнього продукту втрачається через нещасні випадки і погані умови праці. У країнах СНД жертвами виробничих травм щорічно стають приблизно 12 млн чоловіків і жінок (Доклад МОТ к Всемирному дню охраны труда. Охорона праці. 2015. № 5. С. 3).

В останні роки, незважаючи на досягнення науково-технічного прогресу, зазначені цифри не тільки не скорочуються, а й продовжують поступово збільшуватися. Нові технології та форми організації праці приносять нові проблеми. У цей час зростають ризики, пов’язані із хімічними речовинами і біотехнологіями. У період економічної кризи загострюються психоемоційні ризики, оскільки працівники зазнають тиск сучасного трудового життя. Ця складна ситуація негативно впливає на людське життя, витрати на охорону здоров’я і на економічні показники.

Визнаючи глобальні масштаби виробничого травматизму, професійних захворювань і загибелі людей на виробництві та необхідність вживання подальших заходів з метою їх скорочення, МОП приділяє значну увагу питанням безпеки і гігієни праці у своїй нормотворчій діяльності. Ці питання були у центрі уваги МОП з часу її створення та продовжують залишатися основоположною вимогою відносно досягнення цілей Програми гідної праці у сучасний період.

За даними органів Держслужби України з питань праці,  хоча і відбувається зниження рівня виробничого травматизму, в тому числі зі смертельними наслідками, проте цей рівень продовжує залишатися високим і у 2 – 2,5 рази перевищує рівень показників США та країн ЄС.

Нині в незадовільних умовах працює кожен третій працівник, а професійна патологія діагностується у представників майже 200 професій; 70 % підприємств не відповідають вимогам санітарного законодавства. Щороку на виробництві гине близько тисячі осіб, багато тисяч залишаються покаліченими.

За останні 10 років коефіцієнт тяжкості виробничого травматизму збільшився майже на 40 %. Кожний 18-й нещасний випадок, пов’язаний з виробництвом, є смертельним. Водночас у країнах Західної Європи на один смертельний випадок припадає 600-1200 випадків травмувань. Це свідчить про те, що в Україні значна кількість виробничих травм приховується від розслідування та обліку.

Учасники семінару. Фото © Є.М. Корнеєва
Учасники семінару. Фото © Є.М. Корнеєва

Рівень виробничого травматизму останніми роками, за статистикою, хоча і знижується, але це в основному відбувається за рахунок зменшення обсягів виробництва, тінізації трудових відносин і приховування фактів травматизму від розслідування та обліку. При цьому більшість виробничих травм, захворювань і смертей залишаються не зареєстрованими, а відтак працівники і їх сім’ї, як правило, залишаються незахищеними і позбавленими допомоги у таких ситуаціях.

Зазначені дані свідчать про відсутність у національній юридичній практиці ефективного механізму забезпечення конституційного права кожного на належні, безпечні і здорові умови праці.

Чинне законодавство України потребує удосконалення у напрямку приведення його у відповідність до міжнародних і європейських трудових стандартів, врахування позитивного законодавчого досвіду зарубіжних країн.

Актуальність теми пояснюється також необхідністю законодавчої регламентації відносин із охорони праці та здоров’я працівників у проекті Трудового кодексу відповідно до міжнародних і європейських стандартів.

Основний текст доповіді

Поняття безпеки і гігієни праці як правової категорії доцільно визначати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні поняття безпеки і гігієни праці по суті не відрізняється від поняття охорони праці. У вузькому розумінні безпека і гігієна праці розглядаються як субінститут правового інституту охорони праці, який пропонується іменувати інститутом охорони праці та здоров’я працівників.

Правове регулювання безпеки і гігієни праці відбувається на всесвітньому (міжнародному), регіональному та національному рівнях. Нормативну базу регламентації та правового забезпечення безпеки і гігієни праці складають три групи джерел: міжнародно-правові акти всесвітнього рівня (акти ООН, МОП); акти регіонального рівня (акти Ради Європи та Європейського Союзу); акти національного законодавства.

Законодавство України про безпеку і гігієну праці в цілому відповідає міжнародним стандартам. Основним при цьому залишається необхідність його практичного виконання. Необхідно також внести певні зміни до чинного законодавства з метою приведення його у відповідність до міжнародних стандартів.

Незважаючи на те, що Україною ратифіковано досить велику кількість конвенцій МОП у сфері безпеки і гігієни праці, дві ключові та найважливіші конвенції, що стосуються принципів формування державної політики в сфері охорони праці, все ще не ратифіковано. Це Конвенція МОП № 155 1981 року про безпеку та гігієну праці і виробниче середовище та Конвенція № 187 2006 року про основи, що сприяють безпеці та гігієні праці.

Чинне законодавство України в цілому відповідає положенням Конвенції № 155 та Конвенції № 187. Поняття «охорона праці» (ст. 1 Закону України «Про охорону праці») близьке за змістом із поняттям «безпека і гігієна праці» у розумінні, що застосовується в актах МОП. У ст. 4 Закону України «Про охорону праці» передбачені принципи державної політики в галузі охорони праці, хоча доцільно визначати не принципи, а основні напрями державної політики, які до того ж слід закріпити в основному кодифікованому законодавчому акті.

В Україні застосовується система управління охороною праці в якості вертикально інтегрованої інфраструктури, основні елементи якої в цілому ідентичні встановленим Конвенцією № 187. Зокрема, діють органи, створені відповідно до чинного законодавства (Міністерство та його органи на місцях), створена і функціонує Державна інспекція праці та її регіональні управління.

Конвенцією № 187 передбачено створення у національній системі безпеки і гігієни праці національного тристороннього консультативного органу або органів, які займаються питаннями безпеки і гігієни праці. Такого спеціалізованого органу в Україні не створено, однак його функції слід покласти на Національну тристоронню соціально-економічну раду, яка діє відповідно до Закону України «Про соціальний діалог в Україні». Доцільно окремо виділити повноваження зазначеного органу у сфері безпеки і гігієни праці. Починаючи з 1994 року в Україні затверджується національна програма поліпшення стану безпеки праці, гігієни праці та виробничого середовища.

Законодавство України не суперечить нормам Конвенції № 187. Враховуючи вищезазначене, на сьогодні немає перешкод для ратифікації Україною даної Конвенції.

О.М. Потопахіна. Фото © Є.М. Корнеєва
О.М. Потопахіна. Фото © Є.М. Корнеєва

Досить широкою є база норм ЄС у сфері безпеки і гігієни праці, яка становить понад 60 директив. Ключовим моментом стратегії ЄС, пов’язаної з директивами з безпеки і гігієни праці, є наявність рамкової директиви, на підставі якої повинні будуватися наступні директиви. Рамкова директива повинна доповнюватись директивами, які охоплюють особливі сфери, а також бути основою для пов’язаних з нею директив. Саме такий рамковий характер має Директива 89/391 від 12 червня 1989 р. про запровадження заходів, які сприяють покращенню безпеки і гігієни праці працівників. Метою Директиви є сприяння покращенню ситуації у сфері безпеки і гігієни праці працівників. Сфера дії Директиви – всі сектори діяльності, окрім певних винятків.

Нова концепція охорони праці у зарубіжних країнах, що ґрунтується на міжнародних та європейських стандартах, пов’язується із розвитком превентивного підходу і підвищенням загальної культури професійної безпеки і здоров’я. Втім, зарубіжний досвід свідчить про одночасне посилення відповідальності за порушення законодавства у сфері безпеки і здоров’я на виробництві, що у сучасних соціально-економічних умовах є цілком виправданим.

Остання тенденція є характерною й для законодавства України. Законом України від 2 червня 2011 року «Про внесення змін до статей 19 та 43 Закону України «Про охорону праці» удосконалено механізм притягнення до відповідальності за порушення законодавства про охорону праці та невиконання приписів посадових осіб органів виконавчої влади з нагляду за охороною праці. Законом передбачені суттєві штрафні санкції за невиконання норми Закону «Про охорону праці» щодо виділення коштів на заходи з охорони праці. Водночас необхідно посилити відповідальність роботодавця за ненадання або надання недостовірної інформації про стан виробничого травматизму та професійні захворювання.

У національному законодавстві, науковій доктрині, проекті Трудового кодексу України не відображено нову концепцію охорони праці розвинутих країн Заходу. Це стосується недостатності системного і комплексного підходу до забезпечення професійної безпеки і здоров’я, пріоритетності превентивних заходів, неуваги до проблем психологічного комфорту на виробництві та психологічної безпеки праці. Охорона праці значною мірою, як і у радянському трудовому праві, ототожнюється тільки із технікою безпеки, виробничою санітарією та гігієною праці. Чинне законодавство традиційно орієнтує роботодавця на вжиття певних заходів, а не на досягнення визначеного результату.

В Україні поки ще малопомітним залишається вплив соціальних партнерів на покращення ситуації у сфері охорони праці та здоров’я працівників. Необхідно підвищити роль соціального діалогу у забезпеченні безпеки і гігієни праці. Конвенцією № 187 про основи, що сприяють безпеці і гігієні праці, 2006 р. передбачено, що національна система безпеки і гігієни праці, у відповідних випадках, повинна включати національний тристоронній консультативний орган або органи, що займаються питаннями безпеки і гігієни праці.

Функції такого органу повинна виконувати Національна тристороння соціально-економічна рада, яка згідно із ст. 12 Закону України «Про соціальний діалог в Україні» виконує дорадчі, консультативні та узгоджувальні функції шляхом вироблення спільної позиції та надання рекомендацій і пропозицій сторін соціального діалогу щодо формування і реалізації державної економічної та соціальної політики, регулювання трудових, економічних, соціальних відносин. Враховуючи важливість проблеми забезпечення належних, безпечних та здорових умов праці, доцільно було б конкретизувати перелік функцій Національної тристоронньої соціально-економічної ради у ст. 12 Закону України «Про соціальний діалог в Україні».

У національній юридичній практиці не реалізовані повною мірою принципи системного і превентивного підходів до забезпечення охорони праці та здоров’я працівників. Відсутність превентивного підходу спостерігається також у розподілі видатків Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Досі використовується класифікація професій для визначення шкідливих умов праці і атестації робочих місць, замість того, щоб сприяти оцінці ризиків на усіх робочих місцях для визначення профілактичних заходів з метою усунення шкідливих та небезпечних факторів на кожному конкретному робочому місці.

Структура компенсаційних виплат працівникам, які користуються правом на окремі види компенсацій за роботу у шкідливих і (або) небезпечних умовах праці, є наслідком тенденції заміни в організаціях системної роботи з покращення умов і охорони праці наданням тих чи інших компенсацій. Необхідно розробити і впровадити механізм економічного стимулювання роботодавців і працівників залежно від рівня безпеки, травматизму, професійної захворюваності та фактичного стану у сфері охорони праці.

Актуальним питання для України залишається питання про інтегровану інспекцію праці. Втім, в актах МОП не вживається термін «інтегрована інспекція». Жоден міжнародний акт не містить вимоги щодо інтеграції. Інша річ – це координація зусиль, співпраця, перегляд функцій кожною службою інспекції. Якщо раніше зусилля зосереджувалися на наглядових функціях, то сьогодні ключовою для будь-якої служби інспекції стає консультативна, роз’яснювальна і профілактична робота.

Законодавство України про охорону праці за роки незалежності України істотно обновилося, що пов’язано зі зміною ролі держави і профспілок. Держава перестала бути єдиним роботодавцем і організатором усіх заходів у сфері безпеки праці. Нова роль держави у цій сфері звелася до встановлення стандартів і нормативів, а також до здійснення нагляду і контролю за їх дотриманням. Профспілки втратили функції органів державного нагляду, залишивши за собою тільки громадський контроль. У процесі цієї трансформації важливу роль відіграв Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року, на базі якого було прийнято чисельні підзаконні нормативно-правові акти.

Водночас зберігають дію нормативно-правові акти Союзу РСР з питань, що не врегульовані законодавчими актами України, за умови, що відповідні акти Союзу РСР не суперечать законам України.

Одним із недоліків чинного законодавства про охорону праці є відсутність мотивації у поліпшенні умов праці як у роботодавця, так і у працівників. Так, роботодавець сплачує внесок на соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і тому більше не зацікавлений у витратах на поліпшення умов праці. Водночас працівник, який працює у шкідливих та небезпечних умовах праці, не зацікавлений у їх поліпшенні, бо залишиться без матеріальних благ.

Чинна система соціального страхування побудована на принципах реагування на страхові випадки, а не на принципі профілактики. Основна увага приділяється не запобіганню випадків ушкодження здоров’я працівників, а компенсації у разі настання нещасних випадків.

Відсутність механізмів правового захисту здоров’я працівників на виробництві веде не тільки до посилення тенденції приховування інформації про шкідливі та небезпечні умови праці і ризику ушкодження їхнього здоров’я, але й призводить до того, що працівники залучаються до професійної діяльності без врахування, а інколи і всупереч медичним показникам.

Система пільг та компенсацій повинна створювати такі умови, щоб працівникові, залежно від стану здоров’я, було б вигідно отримати частину компенсації пропорційну часу, відпрацьованому у шкідливих та небезпечних умовах, та в подальшому працювати у нормальних умовах.

Вітчизняна особливість класифікації нещасних випадків полягає у тому, що вони можуть бути визнані не пов’язаними з виробництвом з ряду причин (незадовільний стан здоров’я, необережність, перебування у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння та ін.). За даними Держгірпромнагляду, у 2014 р. із загальної кількості проведених спеціальних розслідувань одиничних нещасних випадків зі смертельними наслідками (1666) визнано пов’язаними з виробництвом тільки 545 (або 32,7%). Водночас у розвинених країнах усі травми на робочому місці пов’язуються з виробництвом.

В Україні відсутня єдина система збору та аналізу інформації про травматизм, у тому числі виробничий. Дані про загиблих і травмованих на виробництві, за звітами Міністерства охорони здоров’я, Держгірпромнагляду, Держкомстату та Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, суттєво відрізняються.

Національне законодавство про безпеку та гігієну праці відтворює визнані в усьому світі норми та положення. Воно характеризується значною роллю держави у формуванні та функціонуванні системи збереження життя та здоров’я працівників у процесі трудової діяльності.

Для досягнення реального впливу на покращення стану у сфері умов, безпеки і гігієни праці необхідно підвищити пріоритет правових норм у цій галузі на міжнародному й національному рівнях та на рівні підприємства і залучити усіх соціальних партнерів до розробки і забезпечення механізму постійного їх дотримання й удосконалення.

Національне законодавство у сфері безпеки та гігієни праці потребує вдосконалення: 1) необхідно привести його у відповідність до міжнародних та європейських трудових стандартів; 2) доцільно імплементувати позитивний законодавчий досвід зарубіжних країн у цій сфері.

Серед основних напрямків удосконалення законодавства у цій сфері: продовжиення  ратифікації  актуальних конвенцій МОП; відновлення системи управління охороною праці; впровадження культури профілактики у сфері безпеки і гігієни праці; підвищення відповідальності роботодавців за створення безпечних і здорових умов праці та своєчасність подання достовірної інформації про стан безпеки і охорони праці; впровадження механізму економічного стимулювання роботодавців і працівників залежно від рівня безпеки, травматизму, професійної захворюваності.

                                                          Автор інформації: О.М. Потопахіна

(Русский) НАУЧНО-ПРАКТИЧЕСКИЙ СЕМИНАР, ПОСВЯЩЕННЫЙ ПРОБЛЕМАМ ПРИЗНАНИЯ И ИСПОЛНЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ АРБИТРАЖНЫХ РЕШЕНИЙ В УКРАИНЕ (22.04.2019)

Вибачте, цей текст доступний тільки в “Російська”.

(Русский) НАУЧНО-ПРАКТИЧЕСКИЙ СЕМИНАР “КИНЕМАТОГРАФИЧЕСКОЕ ПРОИЗВЕДЕНИЕ КАК ОБЪЕКТ АВТОРСКОГО ПРАВА: ВОПРОСЫ ТЕОРИИ И ПРАКТИКИ” (29.03.2019)

Вибачте, цей текст доступний тільки в “Російська”.

(Русский) НАУЧНО-ПРАКТИЧЕСКИЙ СЕМИНАР, ПОСВЯЩЕННЫЙ ВОПРОСАМ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ ОКАЗАНИЯ РИТУАЛЬНЫХ УСЛУГ (13.02.2019)

Вибачте, цей текст доступний тільки в “Російська”.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ СЕМІНАР, ПРИСВЯЧЕНИЙ ПРОБЛЕМАМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН, ЩО ВИНИКАЮТЬ У ЗВ’ЯЗКУ З РЕЄСТРАЦІЄЮ ТА ВИКОРИСТАННЯМ ДОМЕННИХ ІМЕН (17.12.2018)

Сімнадцятого грудня 2018 року на кафедрі цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова відбувся Науково-практичний семінар, присвячений проблемам правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку з реєстрацією та використанням доменних імен.

На семінарі з доповіддю “Добросовісна та недобросовісна реєстрація доменних імен відповідно до Єдиних правил розгляду спорів про доменні імена” виступила аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін Наталія Миколаївна Булат (науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент В.В. Валах).

Н.М. Булат. Фото © І.С. Канзафарова
Н.М. Булат. Фото © І.С. Канзафарова

Активну участь в обговоренні питань, що були предметом розгляду на семінарі, взяли: проф. І.С. Канзафарова, доц. А.Л. Святошнюк, ст. викладач Є.М. Корнеєва та ін.

Основні положення доповіді Н.М. Булат “Добросовісна та недобросовісна реєстрація доменних імен відповідно до Єдиних правил розгляду спорів про доменні імена”

Стрімкий розвиток доменних імен зумовив появу так званих «доменних спорів». Наразі законодавчі положення, покликані регулювати відповідні відносини, не можна вважати послідовними, тому важливим є дослідження положень, розроблених міжнародними організаціями, зокрема Єдиних правил розгляду спорів про доменні імена (далі – UDRP), розроблених Всесвітньою організацією інтелектуальної власності (далі – ВОІВ) та прийнятих Інтернет-корпорацією з присвоєння імен та номерів (далі – ICANN).

Історія появи на світ UDRP така. У середині 1990-х років ВОІВ взяла на себе ініціативу з розробки універсального механізму вирішення доменних спорів та його подальшого втілення. На прохання уряду США, у 1997 році ВОІВ ініціювала процес розроблення рекомендацій з вирішення доменних спорів між володільцями торговельних знаків та адміністраторами доменів у зонах .COM, .NET, .ORG. У роботі взяли участь представники 196 країн [1, c. 45]. У Підсумковому звіті ВОІВ, оприлюдненому 30 квітня 1999 року [2], містилися рекомендації щодо порядку реєстрації доменних імен, порядку вирішення доменних спорів, порядку створення нових доменів верхнього рівня, співвідношення засобів індивідуалізації товарів та послуг і доменних імен. Підсумковий звіт був представлений державам-членам ВОІВ на Генеральній асамблеї ВОІВ у вересні 1999 року [1, c. 45]. Саме на його основі були розроблені UDRP від 24 жовтня 1999 року, а також Rules for Uniform Domain Name Dispute Resolution Policy (останні згодом отримали нову редакцію від 28 вересня 2013 року).

Учасники семінару. Фото © І.С. Канзафарова
Учасники семінару. Фото © І.С. Канзафарова

Як зазначається у самих UDRP, вони застосовуються усіма реєстраторами, акредитованими ICANN (серед них – ряд повноважних реєстраторів в Україні), крім того, вони застосовуються деякими адміністраторами доменів вищого рівня (.NU, .TV, .WS) [3]. Також у UDRP зазначено, що вони є обов’язковою та невід’ємною частиною договорів з реєстрації доменних імен [3, п. 1], і можна зробити висновок, що саме таким чином вони діють у випадках, коли реєстратор акредитований ICANN, а також, коли доменне ім’я реєструється у зонах .NU, .TV, .WS. Однак власне такий статус цих Правил фактично обмежує їх практичне застосування. Так, важливою особливістю UDRP є те, що вони встановлюють обов’язкову адміністративну процедуру вирішення доменних спорів (сама процедура регламентована Rules for Uniform Domain Name Dispute Resolution Policy). Проте її недотримання не перешкоджає безпосередньому зверненню до суду. Відтак варто підкреслити, що UDRP не є міжнародною угодою та не носять загальнообов’язкового характеру. На сьогодні ICANN уповноважено 5 центрів, які розглядають доменні спори, керуючись UDRP: Арабський центр з вирішення доменних спорів, Азіатський центр вирішення спорів про доменні імена, Арбітражний центр з вирішення Інтернет-спорів Чеського арбітражного суду, Національний арбітражний форум і Центр арбітражу та медіації ВОІВ [4].

UDRP спрямовані на захист від брендового кіберсквотингу, який, на нашу думку, можна визначити як порушення прав інтелектуальної власності на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, вчинене шляхом недобросовісної реєстрації доменного імені, що містить позначення, яке є тотожним (схожим) з охоронюваним об’єктом (його частиною).

Учасники семінару. Фото © І.С. Канзафарова
Учасники семінару. Фото © І.С. Канзафарова

Сутність UDRP можна охарактеризувати через так звану «концепцію добросовісності застосу­вання доменних імен». Дана концепція зводиться до презумпції правомірності реєстрації доменного імені, якщо особа має щодо нього права та законні інтереси. Відповідно до UDRP, наявність права та законного інтересу визнається в таких трьох випад­ках (кожен з випадків має самостійне значення):

1) до отримання повідомлен­ня про наявність спору щодо доменного імені володілець останнього має розпоча­ти його використання (чи використання позначення, яке відповідає доменному імені) або продемонструвати підготовку до такого використання у зв’язку з добросовісною пропозицією товарів, послуг;

Приклад – справа EAuto, L.L.C. v. Triple S. Auto Parts d/b/a Kung Fu Yea Enterprises, Inc.

https://www.wipo.int/amc/en/domains/decisions/html/2000/d2000-0047.html

2) володілець доменного імені має бути загальновідомим під цим доменним ім’ям (навіть якщо він не має прав на знак для товарів і послуг);

Прикладом є, зокрема, справа Shakespeare Company LLC v. Bob Pflueger.

http://www.wipo.int/amc/en/domains/search/text.jsp?case=D2010-1126

3) володілець доменного імені повинен здійснювати законне некомерційне використання або інше добросовіс­не використання останнього без намірів отримати комерційну користь шляхом введення в оману споживачів або дискредитації знака для товарів і послуг, з приводу якого пред’явлені претензії [3, п. 4 (с)].

Приклад – справа Bridgestone Firestone, Inc., Bridgestone/Firestone Research, Inc., and Bridgestone Corporation v. Jack Myers.

https://www.wipo.int/amc/en/domains/decisions/html/2000/d2000-0190.html

Своєю чергою, на недоб­росовісність поведінки особи, яка зареє­струвала ім’я, за правилами п. 4 (b) UDRP можуть вказува­ти такі обставини:

(i) доменне ім’я було зареєстроване або придбане, головним чином, з метою наступного продажу, здавання в оренду або іншого роду передачі зареєстрованого доменного імені заявнику, який є во­лодільцем знака для товарів і послуг, або його конкуренту за гроші чи інші цінно­сті, що перевищують витрати, докумен­тально підтверджені й напряму пов’яза­ні з доменним іменем; або

Приклад – справа Plaza Operating Partners, Ltd. V. Pop Data Technologies, Inc. and Joseph Pillus.

https://www.wipo.int/amc/en/domains/decisions/html/2000/d2000-0166.html

(ii) доменне ім’я зареєстровано з ме­тою перешкодити володільцю знака для товарів і послуг використовувати відповідне доменне ім’я, за умови, що реєстрант брав участь у моделі такої поведінки; або

Прикладом застосування п. 4 (b) (ii) UDRP є рішення Центру арбітражу та медіації ВОІВ у справі Revlon Consumer Products Corporation v. Domain Manager, PageUp Communications.

https://www.wipo.int/amc/en/domains/decisions/html/2003/d2003-0602.html

(iii) доменне ім’я зареєстроване головним чином з ме­тою перешкодити діяльності конкурента; або

(iv) при використанні доменного імені його володілець свідо­мо прагнув з метою отримання комерцій­ної вигоди привернути увагу користува­чів Інтернету до свого веб-сайту або іншої адреси в режимі он-лайн, створю­ючи за допомогою чужого знака для товарів і послуг імовірність плутанини щодо походження, джерела фінансування, належності або підтримки сайту чи он-лайн адреси, або товарів чи послуг, які пропонуються на сайті чи он-лайн адресі [3, п. 4 (b)].

Прикладом застосування п. 4 (b) (iiі) та п. 4 (b) (iv) UDRP є рішення Центру арбітражу та медіації ВОІВ у справі Express Messenger Systems, Inc. v. Golden State Overnight.

https://www.wipo.int/amc/en/domains/decisions/html/2001/d2001-0063.html

Учасники семінару. Фото © І.С. Канзафарова
Учасники семінару. Фото © І.С. Канзафарова

При цьому як перелік обставин, які свідчать про наявність законного інтересу щодо доменного імені, так і перелік обставин, що свідчать про недобросовісність його реєстрації, не мають вичерпного характеру.

Крім того, що доменне ім’я зареєстроване недобросовісно, володілець торговельної марки для задоволення своїх вимог має також довести, що доменне ім’я є тотожним (схожим) з відповідним знаком для товарів і послуг, а реєстрант доменного імені не має щодо нього прав і законних інтересів [3, п. 4 (a)].

Таким чином, UDRP визнають порушенням недобросовісну реєстрацію доменного імені. При цьому їх положення містять перелік підстав, за яких така реєстрація є недобросовісною, а також перелік обставин, що свідчать про наявність законного інтересу щодо доменного імені.

Учасники семінару. Фото © І.С. Канзафарова
Учасники семінару. Фото © І.С. Канзафарова

Для українського цивільного права така оціночна категорія як «добросовісність» не є новою. Але, вирішуючи проблему боротьби із кіберсквотингом, український законодавець чомусь не сприйняв суть положень UDRP. Натомість нормою абз. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» фактично запроваджено пріоритет інтересів володільців торговельних марок над інтересами володільців доменних імен [5, абз. 2 ч. 1 ст. 20]. Дійсно, з’ясувати мету, наміри реєстрації доменного імені, оцінити ступінь його відомості, як того вимагають положення UDRP, досить важко. Однак концепція добросовісності, закладена у даних положеннях, є дієвим механізмом боротьби із кіберсквотингом, за якого виключається також порушення законних інтересів володільців прав на доменні імена. Таким чином, UDRP містять положення, спрямовані на вирішення доменних спорів, процедура розв’язання яких регламентована Rules for Uniform Domain Name Dispute Resolution Policy. Дані документи були розроблені ВОІВ та прийнятті ICANN. Вони не є міжнародними угодами, не мають загальнообов’язкового характеру. Їх положення застосовуються під час вирішення спорів у арбітражних установах, уповноважених ICANN. Утім, незважаючи на свій статус, UDRP отримали заслужений авторитет у світі. Адже концепція добросовісності, що закладена у них, дозволяє відокремити недобросовісну реєстрацію доменного імені від випадків, коли реєстрант доменного імені має щодо нього законний інтерес. З огляду на те, що категорія «добросовісність» не є новою для українського цивільного законодавства, вважаємо можливим сприйняти відповідні положення UDRP для вдосконалення правового регулювання відносин, що виникають з приводу доменних імен.

Література

1. Серго А., Гладкая Е. Правовое регулирование доменных имен // Хозяйство и право. Приложение. 2010. № 3. 49 с.

  1. The Management of Internet Names and Addresses: Intellectual Property Issues: Final Report of the WIPO Internet Domain Name Process, April 30, 1999 / The World Intellectual Property Organization (WIPO). Electronic data (1 file). URL: http://www.wipo.int/export/sites/www/amc/en/docs/report-final1.pdf (date of access: 14.06.2018).
  2. Uniform Domain Name Dispute Resolution Policy : Approved by ICANN on October 24, 1999 / ICANN. Electronic data (1 file). URL: https://www.icann.org/resources/pages/policy-2012-02-25-en (date of access: 14.06.2018).
  3. List of Approved Dispute Resolution Service Providers / ICANN. Electronic data (1 file). URL: https://www.icann.org/resources/pages/providers-6d-2012-02-25-en (date of access: 14.06.2018).
  4. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг : Закон України від 15.12.1993 № 3689-XIІ зі зм. та доп., внес. зг. законів України; станом на 21.05.2015 р. Електрон. дан. (2 файли). URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3689-12 (дата звернення: 14.06.2018).

Презентація доповіді Н.М. Булат

Автор інформації: Н.М. Булат

ЗАСІДАННЯ СТУДЕНТСЬКОГО НАУКОВОГО ГУРТКА З ТРУДОВОГО ПРАВА ТА ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ (19.10.2018)

Дев’ятнадцятого жовтня 2018 року на економіко-правовому факультеті Одеського національного університету імені І.І. Мечникова відбулося чергове засідання студентського наукового гуртка з трудового права та права соціального забезпечення за темою: «Соціальні права людини та їх державне забезпечення: сучасні тенденції розвитку».

Під час засідання. Фото © О.М. Потопахіна
Під час засідання. Фото © О.М. Потопахіна

Значну питому вагу у системі основних конституційних прав і свобод людини і громадянина займають соціальні права і свободи, які дозволяють громадянам реалізовувати можливу поведінку або діяльність у соціальній сфері. Важливим соціальним правом є право на соціальний захист (ст. 46 Конституції України), що передбачає можливість отримання пенсій, соціальних виплат та допомоги, що є основними джерелами існування і забезпечують прожитковий мінімум на випадок повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; втрати годувальника; безробіття з незалежних від людини обставин; старості та в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

Під час засідання. Фото © О.М. Потопахіна
Під час засідання. Фото © О.М. Потопахіна

На засіданні студентського гуртка були присутні більше 30-ти студентів 4-го та 5-го курсів денного відділення спеціальності “Право” економіко-правового факультету, які брали активну участь в обговоренні дискусійних питань. Найбільш влучними виявилися запитання Ячменської М. та Дегтяренко А.

Окремо слід відмітити доповіді студентів 4 курсу економіко-правового факультету:  Мироненко М., Хайнак Ю., Жигайло Д., Трамбач О., Кривошликової А., Горової Є. та ін.

Цікавими для студентської аудиторії виявилися доповіді Жигайло Д., який досліджував проблемні  питання правового регулювання сплати одноразової  грошової допомоги у разі загибелі (смерті) військовослужбовців, та Кривошликової А., яка вивчала діюче соціальне страхове законодавство України у частині страхування від нещасних випадків та професійних захворювань на виробництві, що спричинили втрату працездатності працівників.

Під час засідання. Фото © О.М. Потопахіна
Під час засідання. Фото © О.М. Потопахіна

В результаті роботи студентського наукового гуртка з трудового права та права соціального забезпечення було проведено обговорення найактуальніших та найдискусійніших питань щодо сучасних тенденцій розвитку соціальних прав людини.

Наступне засідання студентського наукового гуртка з трудового права та права соціального забезпечення планується провести наприкінці листопада 2018 року.

                                                                Автор інформації:  О.М. Потопахіна

(Русский) НАУЧНО-ПРАКТИЧЕСКИЙ СЕМИНАР “ОТДЕЛЬНЫЕ НОВЕЛЛЫ ПРАВОВОЙ РЕГЛАМЕНТАЦИИ ОСУЩЕСТВЛЕНИЯ И ЗАЩИТЫ ГРАЖДАНСКИХ И СЕМЕЙНЫХ ПРАВ” (01.10.2018)

Вибачте, цей текст доступний тільки в “Російська”.